Химера - Михайло Савович Масютко

— Я не сиджу в заключєніі. Я тут спину гну.

— Ну сколько всєво отбил сроку наказаній?

— П’ятнадцять років.

— А всєво сколько далі?

— Двадцять п’ять.

— Раская — а — а-а — ніє пісал?.

— У чому?

— Ну как в чом? В совєршонних злодєяніях. Ти же людей убівал?

— Убивав. А як же? Тих, хто нас убивав, тих і ми убивали.

— Вот в етом і нужно раскаіватьса.

— Я не знаю, як писати.

— Я раскажу. Нужно пісать так. Я бандіт, тут напішеш сваю фамілію, імя і атєчество, раскаіваюсь в прошлих сваіх зладєяніях і прашу праявіть ка мнє снісхаждєніє. Абєщаю…

— Нема бамаги.

— Я бумагі дам. Дам сколько нужно.

Капітан Шнякін почав витягати з шухляди свого столу аркуші паперу й класти на стіл.

— Можеш хоть даже здєсь напісать свайо раскаяніє. Я єво вазьму і дам іму ходу.

Я відчував на собі погляди товаришів з-за напіввідчинених дверей. Дехто з них уже грізно дивився на мене, та більшість, що добре знали мою натуру, дивилися на мене з затаєним усміхом і дожидали розв’язки, щоб залитися сміхом.

— Бачиш, — сказав я капітану Шнякіну. — Я написав би хоч би й зараз, та я дуже хворію, мені треба підлікуватися спочатку.

— Чєм ти хвараєш?

— Печінкою.

— Пєчонкай?

— Еге ж.

— Так што тєбє нада?

— Меду.

— Мьоду?

— Меду.

— А сколько ти хочеш мьоду?

— Двадцять кілограм.

— Ето много, — Шнякін похитав головою. — Я столько не дам.

— А скільки ти даси?

— Я магу дать адін кілаграм.

— Це мало. За таке разкаяніє ти даєш всього один кілограм!

— Больше нє магу.

— А я дав би тобі більше. Дав би тобі двадцять кілограм меду. Хоч зараз. Я гроші маю. Даю тобі на двадцять кілограм меду — пиши раскаяніє.

— В чом я должен пісать раскаяніє? Развє я савершал зладєянія, убівал людей?

— Ти скільки років служиш чекістом?

— Шишнадцать лєт.

— То мало ти людей поїв за шістнадцять літ? У тебе ж он кров людська на зубах. Ти цього не знаєш?

— Пашол вон! Пашол вон атсюдава!

Я виходив з кабінету капітана Шнякіна під регіт хлопців у коридорі.

Виходячи за двері, я ще раз обернувся до капітана Шнякіна і простягнув вказівний палець у напрямі його обличчя.

— Є, є кров людська на твоїх зубах. Подивися в дзеркало.

За тиждень капітан Шнякін десь дівся, нам дали іншого «отрядного» начальника.

А ще за місяць нас усіх перегнали з сьомого «лагпункту» Дубровлагу на перший. Переганяли пішки, там недалеко.

Не встиг я ще розкласти свої речі на новому місці, як чую голоси:

— Брус! Брус! Василь! — гукали «зеки». — Іди в «каптьорку», викликають тебе.

Я попростував до дверей.

— Там на тебе твій товариш, капітан Шнякін чекає, запрошує до себе, — додав «зек» Данило під сміх інших. Я й собі засміявся.

— А, Васілій, захаді, — почув я голос капітана Шнякіна, коли переступив поріг «каптьорки».

— Ти тут робиш? — спитав я Шнякіна.

— Да. Я теперь здєсь работаю заведующим каптьоркой. Я увідєл тєбя, когда вас пєрєваділі сюда. Єсть тут у мєня пара камплєктов харошей пастелі, а то всьо адно гнільйо. Я визвал тєбя, штоби дать тєбє харошую пастель.

Шнякін виклав переді мною на стіл новий матрац, нову ковдру, простирадла і пошивку.

Я поплескав долонею капітана Шнякіна по плечу й сказав: — Молодець, Шнякін. Буде переміна власті, ми тобі це учтьом.

Капітан Шнякін виструнчився переді мною, як перед своїм начальством, і з поглядом глибокої вдячности відпровадив мене за двері.

Вони стоять довгою колоною по п’ять душ у шеренгах. Па їхніх шапках спереду, на їхніх куфайках спереду і ззаду, на їхніх штанях спереду на лівій нозі понашивано білі чотирикутні латки з номерами. Найбільша латка на спині, вона охоплює трохи не півкуфайки. Номери на латках вибито чорною фарбою через трафарет, і нагадують люди під номерами, скинений з потяга вантаж.

На ногах у них «папуші». Що таке «папуші»? Тепер мало хто знає, що це таке. З тих, хто в них узувався, залишилися окремі одиниці. А ті, що взували в «папуші» людей, старанно оберігають таємницю їх. «Папуші» — це винахід. Та не всякий винахідник спроможний створити «папуші». Можна твердити з певністю, що німці, народ винахідників, не спромігся б створити «папуші». Тільки чисто «руська смикалка» могла відкрити цей винахід. Патент і на «папуші» належить чекістам. «Папуші» — це відірвані рукави від старих куфайок. Один кінець рукава зашивають або зав’язують, якщо треба швидко зробити їх. Замість підошви, щоб «папуші» довше носилися, нашивають латку зі старої автомобільної шини. І все. А щоб вони не сповзали з ноги, то вже кожен собі прив’язував їх до штанів як міг.

Люди, взуті в «папуші», нагадували ведмедів, що поставали дибки.

Люди під номерами, узуті в «папуші», — це найнебезпечніші вороги совєтської влади, російської совєтської держави. Тут стоять українські, литовські, латвійські та естонські повстанці. Вони насмілилися зі зброєю в руках виступити проти совєтської влади, вони мали намір відстояти незалежність своїх країн. Усіх їх чекісти називають «бандитами» або «бандерами», незалежно від того, самостійність якої країни вони боронили.

Вони знають свою долю. Вона сумна й немилосердна. Не дорівняти її до долі татарських бранців. Бранець мав надію — його могли викупити родина чи земляки. Чекісти не