Химера - Михайло Савович Масютко

Один тримає лома, а другий б’є кувалдою. За кожним ударом треба повернути лома. Дірка поглиблюється на 1–2 міліметри після кожного удару. За кілька хвилин напарники міняються, бо той, що б’є кувалдою, швидко втомлюється, а в того, що тримає лома, шкарубнуть пальці від морозу, що проймає навіть крізь хутряні рукавиці.

Нас стерегло троє чекістів, озброєних карабінами. Бригадир наш трохи осторонь бригади був зайнятий «роботою».

Він зводив рахунки зі своїм ворогом латишем. Латиш стояв перед ним на колінах, затуляв своє обличчя руками і раз у раз повторював ті самі слова:

— Прігадіра, памілуй… прігадіра, памілуй… прігадіра, памілуй…

Вже латишеве обличчя суцільна рана, вже на пальцях його рук виступали кістки, а бригадир все бив і бив його уламком дошки з неослабною силою.

І коли вже перед латишем створилася калюжа замерзлої крові, я не зміг більше дивитися на це видовище і сказав:

— Слухай, бригадире! Може, вже годі?

Бригадир рвучко повернув голову в мій бік і вп’явся в мене своїми налитими кров’ю очима.

— Ти… Смієш вказувати мені?! — вирвалося з його рота, і він кинувся на мене з уламком дошки.

Не спромігся я ухилитися, і бригадир оперезав мене по в’язах. Наче гарячим окропом, обпекло мені шию. Від того болю збудилися всі клітини мого тіла. Не встиг бригадир замахнутися вдруге, як я вхопив з землі лома й оперіщив бригадира по руках. Бригадир скривився від болю, випустив з рук уламок дошки, опустив руки і так присів, ніби збирався танцювати навприсядки. Я ще раз бацнув ломом йому по в’язах, по тому самому місці, по якому він ударив мене. Він струснувся увесь, закинувши голову аж на плечі, але не впав, лише оперся лівою рукою об землю, згодом встав, захитався, і пішов, плутаючи ногами у напрямку до латиша. Бригадир пройшов не далеко. Він упав обличчям у калюжу крові, яку він наточив з латиша. А латиш уже не міг стояти й навколішках. Він силкувався сісти, проте не спромігся, і впав коло бригадира.

Наші ж сторожі—чекісти, доки бригадир бив латиша, спокійно спостерігали, усміхаючись, та як я уперіщив бригадира ломом, вони ворушилися. Один з них віддав свого карабіна своєму товаришеві, сам підбіг до мене, вхопив мене за руку і почав витягати мене з гурту в’язнів. їхній намір був зрозумілий — відтягти далі від бригади та вбити мене. Я не піддався, я упирався ногами, вхопився руками за вбитий у землю лом, і чекістові було не під силу мене витягти з гурту. Тоді йому на допомогу прийшов другий чекіст. Вони почали вдвох мене витягати. Та я хапався за своїх товаришів в’язнів, і вони обоє не спромоглися мене витягти з місця праці. Третій чекіст не наважувався покинути зброю та допомогти двом першим. Чекісти відступили, а я добув у бригаді до кінця робочого дня.

З роботи нас гнали голим засніженим полем. Попереду четверо зеків тягли санки з інструментом, поверх якого поруч (лежали бригадир і латиш). Латиш зрідка видавав приглушений стогін, бригадир ознак життя не виявляв.

На півдорозі чекісти зупинили нас. Двоє з них зненацька підскочили до мене і вхопили мене за руки. Вони смикнули мене в бік, та мій інстинкт спрацював швидше за їхні дії. Я вирвав свої руки з їхніх обіймів і вхопився за товаришів.

Тут обізвався мій земляк Андрій.

— Що ви хочете? Ви хочете, щоб ми вас обеззброїли? — гукнув він до чекістів.

Це налякало наших сторожів, і вони довели нас до прохідної табору

Та ми з земляком Андрієм до табору не зайшли. Ми обоє з ним попали під «ласточку». Я — перший, він — другий. Та доля його виявилася менш милосердною, ніж моя. Після тортур над нами, я Андрія більше ніколи не зустрічав.

Дніпряни, 1977

КАПІТАН ШНЯКІН

Нас, з дюжина «зеків», тиняється по коридору барака, якраз проти дверей кабінету «отрядного» начальника капітана Шнякіна. Він викликав нас «на бєсєду». І запускає на ту «бєсєду» він нас по одному.

Хоч капітан Шнякін у нас недавно начальникує, всі добре знають, як з ним треба говорити. Двері його кабінету напів-відчинені, і нам усім видно капітана Шнякіна та чути, які запитання він задає викликаному «зекові». Він сидить у своїй чекістській уніформі, але капітанські погони на його раменах пом’яті, наче їх жували телята, краватка на ньому зав’язана так, як перевесло на снопі.

Я зайшов без виклику.

— Ти чіво зашол? — витріщив на мене очі капітан Шнякін.

— Та ось зайшов — дивлюся, може, комусь тут треба морду набити, — кажу я.

— Садісь.

Я сідаю, а капітан Шнякін виймає з шухляди свого столу сіруватого кольору аркуш паперу

— Фамі—і—і—і—ілі—і—ія? — питає він мене, дивлячись на папір, обхопивши пальцями ручку.

— Брус.

— Бру — у — у — усо — о — в, — повторює він і наміряється писати.

— Не Брусов, а Брус, — поправляю я його.

— А-а-а-а? — перепитує капітан Шнякін.

— Брус моя фамілія, а не Брусов, — розтлумачую я йому.

— Ну, харашо. Брусов как-то приятніє звучит, болєє па-рускі.

Запішу, Брус… І—і—імя?

— Василь.

— Вассі—і—і—іілій… Ате — с — е — е—єчество?

— Лук’янович.

— Лук’я — а — а — анавіч… Гдє раді—і—і—ілся?

— На постелі.

Я чую, як за дверима хлопці від сміху присідають до підлоги, те капітан Шнякін того не чує. Він пише:

— На пастє—е — е—є—лє… Кагда — а — а— раді—і—і—ілса?

— Ноччу.

— А-а-а-а-а?

— Ноччу, кажу.

— Нє валяй дурака.

— Так візьми подивись моє діло. Там написано все. — Сколько сіді—і—іш?

— П’ять мінут.

— Я спрашиваю, сколько сідіш в