Лише секунда - Олексій Геращенко

Її обтягнуті колготками ноги впевнено покрокували до виходу, залишаючи мене наодинці з неприступною засніженою горою посеред спекотного літнього дня.

***

Ми сиділи в дорогому ресторані. Мені здається, в таких місцях необережний удар ножем по тарілці перетворюється на гулкий дзвін, який чують усі. Приємний інтер’єр, чемні офіціанти, дорогий посуд, терпкий аромат червоного вина на дні келиха, довга біла свічка на столі, фортепіано та її нове вишукане плаття.

Я замінив би в цьому все. Зняв би скатертини, дозволив би офіціантам розповідати анекдоти, пригасив би світло, щоби блиск ножів і тарілок не дратував очей, додав би різкості вину, взяв би коротшу свічку, замінив би класику на розв’язний джаз, зменшив би вартість страв у меню і переодягнув би її в джинси та футболку.

Вона занадто напружена. Надто офіційна. Я й сам насторожився. Якщо грозі судилося початися, то нехай грім з блискавкою не зволікають.

Оля подивилася на свою обручку і сказала:

— Може, підемо якось до ювеліра, щоби нам натерли обручки до блиску? Бо вони пригасли і не блищать вже, як раніше. Я пам’ятаю, коли моя була новою, то виблискувала і переливалася світлом.

— Так, можна, — обережно підбираючи слова, відповів я. — Хоча мені так подобається навіть більше. Спершу каблучка відчувалася якоюсь чужою, і мені весь час здавалося, що всі дивляться на неї. А тепер я взагалі про неї не пам’ятаю і не відчуваю, що вона є на пальці. Давай краще вип’ємо за нас.

Я долив вина, але вона лише злегка пригубила його. Я відчував, що вона хоче щось сказати, але не говорить. Це очікування дратувало мене. Я напружувався ще більше, ніби готуючись до удару. Я ненавидів це очікування. Якщо тебе чекає щось погане, то ліпше нехай це відбудеться відразу, краще не чекати, не витрачати сили на муки і думки про те, як це буде. А може, почати першим? Мо­же, сказати, що нам треба якось перезапустити наші стосунки, що нам в сім’ї не вистачає чогось? Що цей ро­ман­тичний ресторан, в який вона мене привела, — найнеромантичніше місце для зустрічі.

— Андрію, — тихо промовила вона.

Зараз почнеться. Зараз вона щось скаже, а в мене немає сил, щоб переконувати її в чомусь, щоб говорити ті слова, які будуть потрібні. Я стиснув губи і подивився на неї.

— У мене затримка, — сказала вона.

Дивне слово «затримка» блукало в моєму мозку в пошуку асоціацій і сенсу, але не знаходило їх.

— Я зробила тест, і він показав дві смужки.

Я геть заплутався, але за декілька секунд мене осяяло.

— Ти..?

— Гадаю, я вагітна, — швидко сказала вона.

— У нас буде дитина?

— У нас буде дитина.

— Наша дитина?

— Наша дитина.

Полум’я свічки хитнулося в мою сторону, фортепіано заграло голосніше, наближаючись до кульмінації композиції, світло загорілося ще яскравіше, а моє обличчя запалало жаром. Я шукав свої почуття всередині себе, і вони прийшли.

Мені хотілося сміятися і плакати одночасно. Я був щас­ливий. Я не міг зрозуміти, як це може бути, що я ста­ну батьком, я відчував страх, але щастя було більше. Я тримав її за руку і дивився на неї. Полум’я свічки яскраво відбивало­ся в наших обручках.

— Моя люба, моя золота, моя кохана, моя-моя! Давай поїдемо додому. Просто зараз. Послухай, я вже ситий і п’яний. Я хочу тримати тебе за руку, йти і дивитися на місяць.

Вона ж мовчала і дивилася на мене. А я стискав її пальці в своїх, і там між ними було щось кругле і гаряче, маленьке сонце, створене нами двома.

— Знаєш, я поки не розумію як це, — мовила нарешті. — Як може бути, що хтось живе всередині мене. Що я стала для когось його світом. І зараз весь його світ — це я.

***

Я відклав щоденник на диван і глянув на годинник. Був післяобідній час, а отже — короткий зимовий день скоро згасне. Я повертався в минуле і подумки аналізував свої дії. Щось я робив не так. Але що саме? Де я спіткнувся і як зайшов у глухий кут? Що мені зробити, щоб знову наповнитися смаком життя?

Я одягнувся і вийшов на вулицю. Якби писав щоденник, хіба я робив би це так? Обирав би найпотаємніше і записував на папір? Здається, залишалася ще одна люди­на, котра могла допомогти мені розібратися. Я дістав мобільний телефон і відкрив перелік контактів. Натиснув «О» — і мені висвітився список, половину людей з якого я вже не пам’ятав. Колись вони зустрілися на моєму шляху, стали в чомусь важливими, потрапили в пам’ять телефону, а через певний час залишилися тільки там — моя власна пам’ять стерла їх безслідно.

Оля. Я натиснув клавішу виклику — і одразу ж мій великий палець глибоко втиснув червону кнопку відбою. Я робив так уже багато разів. І щоразу боявся, що міг не встигнути, що радіохвилі підхоплять виклик, понесуть удалину і відіб’ють на її телефоні. І вона передзвонить і скаже мені знову: «Андрію! Я ж просила. Не телефонуй мені більше».

Але щоразу я встигав. Не хотів ще раз почути ці слова і не давав шансу радіохвилі полетіти між великими антенами і висвітити мій номер на її телефоні.

Я піднявся вище, проклацуючи імена з минулого, дійшов до літери «М» і натиснув виклик. Слухаючи гудки, я думав про те, що раніше пам’ятав номери напам’ять, а тепер не знав, який набір цифр ховається за тим чи іншим добре знайомим ім’ям.

— Алло-о, — Марина не переривала роботи, відпо­відаючи мені, на тлі розмови по клавіатурі комп’ютера швидко стукали моторні пальці.

— Привіт!

— Привіт! — вона точно не збиралася віддавати мені всю свою увагу.

— Знаєш, трапилася дивна історія, хочу побачити тебе і розповісти.

— Побачити і розповісти. Просто-таки ідея Skype.

— Ні, Skype — це шанс для глухонімих. Не підходить, треба зустрітися.

Вона відірвалася від комп’ютера, гмикнула у відповідь, але потім знову взялася набирати текст.

— Треба зустрітися. Дивовижна історія. Що ж це? До тебе переїхала Снігуронька?

Я розсміявся.

— Ще дивовижніше.

— Тоді ви подзвонили за адресою. Але сьогодні не можу, вибач. Давай завтра в обід. Зможеш з роботи вирватися?

— А я зараз на лікарняному.

Вона перестала набирати текст і бурмотіла під ніс невиразні фрази, мабуть, перевіряючи щойно написане. Залишившись, здається, задоволеною, голосно