Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь

— Скажи, будь ласка, куме! Кого не допитую, та ніяк не допитаюсь, що то за чудасія з тією проклятою свиткою.

— Е, куме, воно б то й не годилось говорити проти ночі; та хіба вже щоб догодити тобі ще й добрим людям (тут він звернувся до гостей), а вони, я бачу, так само не від того, щоб послухати про цю дивовижу. Ну, добре. Отож слухайте.

Тут він почухав плечі, втерся полою, поклав обидві руки на стіл і почав:

— Одного разу, за якусь провину, а за яку, їй-богу не знаю, тільки вигнали одного чорта з пекла.

— Як же воно так, куме? — перебив Черевик, — як же могло це статись, щоб чорта та вигнали з пекла?

— Що ж поробиш, куме, вигнали та й вигнали, як ото собаку хазяїн виганяє з хати. Може, йому забагнулось вчинити якесь добре діло, ну й показали йому на двері. От бідному чортові так стало сумно, так сумно за пеклом, що хоч на гілляку. Що робити? Почав з горя пиячити. Отаборився в отій повітці, що, як ти бачив, зруйнована стоїть під горою і що проз неї ні один хрещений чоловік тепер не пройде, не захистивши наперед себе хрестом святим, і став той чорт такий гуляка, що такого не знайдеш і між парубками. Од ранку до вечора тільки й діла, що сидить у шинку!..

Тут знову доскіпливий Черевик перебив нашого повідача.

— Бозна-що говориш ти, куме! Як це можна, щоб чорта хтось-то впустив у шинок: та в нього ж єсть, хвалити Бога, і кігті на лапах, і ріжки на голові.

— Отож-бо й є, що на ньому була шапка й рукавиці. Хто його впізнає? Гуляв-гуляв — урешті дійшло до того, що пропив усе, що мав при собі. Шинкар довго боргував, та вже й перестав. Довелося чортові дати в заставу червону свитку свою, ледь не за третину ціни, жидові, що шинкарював тоді на Сорочинсь-кому ярмарку; заставив та й каже йому: «Гляди-но, жиде, я прийду до тебе за свиткою якраз за рік, — зберігай її!» — і згинув, як у воду впав. Той роздивився гарненько свитку: сукно таке, що й в Миргороді не знайдеш! а червоний колір горить, як огонь, аж надивитись не можна. От жидові й надокучило дожидатись строку. Почухав собі пейсики, та й злупив з якогось проїжджого пана щось чи не п’ять червінців. Про строк жид зовсім і забув. Коли це одного разу, отак під вечір, приходить якийсь чоловік: ну, жиде, давай свитку мою!» Жид спочатку і не впізнав був, а потім, як доглянувся, почав удавати, наче і в вічі не бачив. «Яку свитку? в мене нема ніякої свитки! я й знати не знаю твоєї свитки!» Той, дивись, і пішов; та тільки ввечері, коли жид, замкнувши свою конуру і перелічивши в скринях гроші, накинув на себе напинало і став по-жи-дівському молитися Богу — чує шарудіння... зирк — зо всіх вікон повиставлялися свинячі рила...

Тут справді таки почувся якийсь невиразний звук, вельми схожий на свиняче рохкання; всі пополотніли. Піт виступив на чолі оповідача.

— Що? — мовив злякано Черевик.

— Нічого!.. — відказує кум, тремтячи всім тілом.

— Га! — обізвався хтось між гостей.

— Ти сказав?..

— Та ні!

— Що ж воно хрюкнуло?

— Бозна-чого ми переполошилися! Нікого нема!

Всі лякливо стали озиратися довкола і заходилися

нишпорити по кутках. Хівря була ні жива ні мертва.

—Ох ви ж, баби! баби! — мовила вона голосно. — Чи вам козакувати і чоловіками зватися! Вам би веретено в руки, та й посадити за гребінь! Один хтось, прости Господи, мабуть, угрішився... Під кимось ото ослін заскрипів, а всі й зірвались як навіжені!

Така мова засоромила наших сміливців і примусила їх підбадьоритись, кум сьорбнув із кухля і став оповідати далі:

— Жид завмер; однак же свині на довгих, як ходулі, ногах повлазили у вікна і миттю збадьорили жида плетеними трійчатками, примусивши його танцювати вище цього сволока. Той — у ноги їм, покаявся у всьому... Та свитки вже не можна було повернути скоро. Пана в дорозі обікрав якийсь циган і продав свитку перекупці; вона привезла її знов на Соро-чинський ярмарок, та з того часу ніхто вже нічого в неї не став купувати. Перекупка дивувалась, дивувалась, та напослідок здогадалась: мабуть, це через червону свитку. Недарма ж ото, коли вона часом одягала її, то все здавалось, ніби щось її душить. Не довго думавши, вкинула її в огонь — не горить бісівська одежа! Еге, та це чортів дарунок! Перекупка примудрувалась та й підсунула у віз одному хазяїнові, що вивіз продавати масло. Дурень зрадів був; та тільки масла ніхто вже більше не питав. «Гай, недобрі руки підкинули свитку!» Схопив сокиру й порубав на шматки; зирк, аж злазиться один шматок до другого, та й знов свитка ціла. Перехристившись, знов порубав, шматки розкидав по всьому ярмарку та й поїхав. І з того часу, кожного року, і саме під час ярмарку, чорт зі свинячою личиною ходить по всьому майдану, рохкає і збирає шматки своєї свитки. Тепер, кажуть, самого лише лівого рукава не вистачає йому. Люди з того часу одхрещуються од того місця, і ось уже буде тому років з десять, як не збирався на ньому ярмарок. Та чорт надав оце засідателеві от...

Друга половина слова завмерла на вустах оповідача...

Вікно з гуркотом брязкнуло; шибки з дзенькотом повилітали, і страшна свиняча морда впхнулася, поводячи очима, наче питалася: «А що ви тут робите, люди добрі?»

...Піджав хвіст, мов собака,

Мов Каїн затрусивсь увесь;

Із носа потекла табака.

Котляревський, Енеїда

Жах скував усіх, хто був у хаті. Кум з роззявленим ротом перетворився на камінь. Очі йому витріщились, наче хотіли вистрільнути; розчепірені пальці нерухомо застигли в повітрі. Високий сміливець від непоборного страху підскочив аж під стелю і вгрівся головою об сволок; дошки посунулись, і попович з громом і тріском полетів на землю. «Ай! яй! яй!— кричав один, упавши на лаву і