Маринчина лялька - Зінаїда Валентинівна Луценко
– А, бачу-бачу! – сміється жінка. – Якого вона, кажете, року, ця ваша Мирося? Сорок п’ятого?… Щось не показує на те.
– Та ж сорок п’ятого, просто дитина чомусь погано росте, хоч і їсть за трьох… – я почала оправдовуватись. – А народилась у сорок п’ятому, це правда! Ось стоїть моя кума, вона й пологи приймала, то підтвердить.
За годину виходимо із установи. Діти у руках тримають метрики – їхні перші документи!
Знову всі всідаємося на підводу. Яків перед тим гарно витріпує рядно і стелить на солому.
– Бо це ж: ви вже їдете додому, як совєцькі люди, уже не абищо, не порожнє місце! – каже до дітей.
А мене огортає така велика гордість, така невимовна втіха, що мої діти аж нарешті тепер вже справжні люди!
Минув рік.
Я до школи Миросі купила Букваря – її першу книжку, а ще – кілька зошитів, перо-ручку, чорнильницю (біла чарка з ямкою). Усе те школярі мали носити з собою в торбі. Торба Миросина нова й велика, полотняна – я сама її пошила, із грубого полотна.
Чорнила наварили з бузини…
Перше вересня.
– Ну що, ж, Миросю, йди до школи, – кажу вранці і подаю Миросі торбу.
– А ви, мамо? Ви хіба не підете зі мною?!
– Як же це я можу йти? – відказую. – Хіба ж тепер неділя, чи мені є коли? Я зараз побіжу в колгосп, мені ж треба на роботу! А ти до школи підеш із Іваном, або он хоч, то й із Антосею.
Та й пірнаю в щоденні клопоти.
А Мирося виходить за ворота і раптом бачить, що Антосю веде за руку її мама!
Мирося моя біжить назад до хати, гірко плаче.
– Куди ж вона піде, ще така мала? – Олександра зайшла на крик.
– Ніяка я не мала! Я йду до школи! Мені вже сім років було! – каже Мирося.
– Ну, тоді пора… То чому ж ти плачеш?
– Я теж хочу йти до школи з мамою! Я не хочу сама…
– Тоді… я поведу Миросю, – каже Ганя і бере сестру за руку. Сльози вмить втихають, Мирося щасливо посміхається, обіймає і цілує Ганю.
А я стою й милуюся своєю донькою: у Гані із коси вибилися і дуже гарно обрамляють чисте обличчя світлі кучері – вигоріли на сонці; високі груди, горда постава, тонка талія – очей не можна відвести.
– Та це ж ще й краще! – радіє Мирося: Ганя молода, красива, може, хто не знає, то ще й подумають, що це її мама. Бо я, справжня мама, маленька, похилена, змарніла.
Мирося мене любить… Але дітей мені бавить Ганя – вона їм, мабуть, і за матір ближча. Вже вкотре Ганя відмовлялася вийти заміж, хоч приходили до нашої хати всякі женихи – і красиві, високі, кучеряві – бідні, і трохи негарні, добре старші від Гані – та заможні. Ганя, може, давно вже й віддалася б, але я її все спиняла: на кого ти мене з дітьми кидаєш, хто буде мені помагати? І Ганя не йде із дому, покірно мене слухає, бо жаліє.
І от, нарешті Мирося миє ноги і взувається в балетки – суконні туфлі з гумовою підошвою, Грішка їх сам пошив. Спереду затягує маленький ремінець, хоче бігти…
– А панчохи?! – спиняє її Ганя. – До школи безпремінно треба панчохи одягнути!
Мирося з неохотою стягує ремінці, знімає геть балетки і підставляє Гані босу ступню. Старша сестра натягує коричневі панчохи, вище коліна міцно стискає ноги резинками, щоб трималось.
– Але ж воно мене душить! – Мирося показує на глибокий пружок під резинкою, що влізла в тіло.
– Ну-ну, звикай, ти ж до школи йдеш, – каже Ганя.
Маруся звично заплітає Миросю у чотири кіски. Я подаю коричневе плаття – в сині квіточки, це ще те – від тітки Тетяни із Кута.
Дорогою моя Мирося йде і роззирається на всі боки – чи ж ніхто не бачить, що це вона вже йде до школи! На Гані синє плаття, чорні туфлі, але вона й у старому гарна аж до крику – он, їй ще й золота коса аж у три рази обвиває голову! Стрічні люди задивляються, аж вклоняються на Ганине «добридень», а Миросі здається – що це ж до неї!
Нарешті вони прийшли до школи. Грає духова музика, під деревами стоять діти. Мирося нікого з них не знає. Вона крутить на всі боки головою, роздивляється і слухає, хто що каже.
Аж тут до них із Ганею підходить вчителька.
– Це ти Мирося Кульчицька? А я – Ганна Михайлівна, – і простягає вузьку долоню.
