Марія Стюарт - Стефан Цвейг

в хідниках заснулого замку давно вже запанувала тиша, вгорі тихесенько прочинилися двері. Через кімнати слуг, а потім сходами вниз Марія Стюарт намацує собі шлях аж до підвальних склепінь, звідки підземний хід веде до цвинтарних катакомб: моторошний шлях під холодними, немов крига, склепіннями, з яких капає вода. Смоло­скип миготливо освітлює чорні, мов ніч, стіни, обабіч видніють домовини і купи людських кісток. Нарешті свіже, віль­не повітря, королева дійшла до виходу! Ще треба пройти впоперек цвинтар аж до муру, за яким чекають друзі з осідланими кіньми! Раптом Дарнлі зашпортується й мало не падає, королева підступає до нього і, здригнувшись, бачить, що там свіжо насипаний горбочок, могила Давіда Ріцціо.

Це останній удар молота, щоб ще раз загартувати вже й так залізне серце ображеної жінки. Вона знає, що повинна виконати лише два завдання: врятувати цією втечею свою королівську честь і подарувати світові дитину, спадкоємця корони, — а потім помститися всім, хто допомагав її принизити! Отже, помститися й тому, що тепер здуру став допомагати їй! Ні на мить не вагаючись, жінка на п’ятому місяці вагітності заскакує в чоловіче сідло позаду Артура Ерскіна, вірного командира особистої охорони: з цим чужим воїном вона почувається в більшій безпеці, ніж зі своїм чоловіком, що справді, не чекаючи її, першим, щоб почуватися в безпеці, помчав уперед. Удвох на одному огирі Ерскін і Марія Стюарт, що вчепилася в нього, промчали шаленим чвалом двадцять одну милю аж до замку лорда Сетона. Там нарешті вона отримує власного коня і ескорт із двох сотень вершників; на світанку втікачка знову стала володаркою. Ще до полудня вона доїздить до замку Данбар. Але замість дбати про відпочинок, насолодитися спокоєм Марія Стюарт одразу береться до роботи: не досить назватися королевою, в такі години слід боротися, щоб справді бути нею. Вона пише і диктує листи на всі боки, щоб скликати вірних дворян і зібрати військо проти бунтівників, які зайняли Голіруд. Життя врятоване, тепер ідеться про корону і честь! Ця жінка завжди, коли йдеться про помсту, завжди, коли пристрасть виповнює вогнем її жили, вміла долати всі слабкості і втому; в ті величні та вирішальні секунди її серце завжди перебуває на вершині своєї сили.

Прикре прокидання чекало змовників наступного дня в замку Голіруд: кімната пуста, королева втекла, її спільник і покровитель Дарнлі теж зник. Змовники спершу ще не зрозуміли всієї глибини свого падіння і далі вірять, покладаючись на королівське слова Дарнлі, що загальне прощення, яке вони вчора ввечері підготували разом із ним, зберігає чинність. І справді, вкрай тяжко повірити в можливість такої зради. Ні, вони ще не вірять в ошуканство. Змовники смиренно посилають у Данбар посланця, лорда Семпілла, просити видачі того документа. Але Марія Стюарт змушує вісника миру чекати три дні перед брамою, немов перед Каноссою: з бунтівниками вона не веде переговорів, тим паче тепер, коли Босвелл уже зібрав війська.

Тепер зрадникам від страху вже сипонуло морозом поза шкірою, швидко рідшають їхні лави. Один за одним вони тихцем вибираються з замку, щоб уклінно благати прощення, натомість призвідці, скажімо, Рутвен, що перший схопив Ріцціо, і Фодонсайд, що приставляв пістоль до королеви, знають, що їм годі навіть сподіватися на прощення. Обидва притьмом тікають із країни, разом із ними зникає цього разу й Джон Нокс, що надто гучно хвалив те вбивство як богоугодний учинок.

Корячись своєму гострому бажанню помститися, Марія Стюарт тепер найрадніше дала б науку і показала б відвіку бунтівливій дворянській зграї, що проти неї не змовляються безкарно. Але становище стало досить небезпечним, щоб навчити її діяти в майбутньому розважливіше та підступніше. Морей, її єдинокровний брат, хоч і знав про змову, про що свідчить його пунктуальне прибуття, не брав у ній діяльної участі, і Марія Стюарт розуміє, що цього найсильнішого чоловіка розумніше пощадити. «Щоб не мати проти себе надто багато людей одразу», їй краще заплющити очі. Невже вона б і справді пішла до суду, якби першим, кого годилося б звинуватити, не був Дарнлі, її шлюбний чоловік, що привів убивць у її покої, а під час убивства тримав їй руки? Але через скандал із Шастеляром слава Марії Стюарт колись уже зазнала великої шкоди, тож вона має всі підстави не дати своєму чоловікові змоги по­стати як розгніваний і ревнивий месник за її честь. Semper aliquid haeret[19], тепер краще сфальшувати увесь перебіг подій так, ніби він, головний призвідця лиха, не брав у вбивстві ні­якої участі. Проте важко змусити повірити в цю думку, коли йдеться про чоловіка, що підписав два bonds, уклав справжній договір, у якому наперед запевнив убивць у безкарності, що свій власний кинджал — його знайшли в розшматованому тілі Ріцціо — приязно дав одному з убивць. Але маріонетки не мають ані волі, ані честі, Дарнлі слухняно витанцьовує, тільки-но Марія Стюарт смикає за нитки. На ринковому майдані Единбурґа він урочисто виголошує найзухвалішу брехню сторіччя, заявляє, «присягаючись честю і словом принца», що ніколи не брав участі в цій “treasonable conspiracy”, зрадливій змові, що це брехня і обмови, коли його звинувачують, ніби він «радив, наказував, погоджувався влаштувати цю змову або схвалював її», тоді як у місті та країні кожен знає, що він не тільки “counseled, commanded, consented, assisted”, а й печаттю і листом “approved” її. Якщо жалюгідність, яку виявив цей безвольний ошуканець під час убивства, ще можна було перевершити, цією заявою Дарнлі пощастило це зробити; своїм кривоприсяжництвом перед народом і країною на ринковому майдані Единбурґа він стратив сам себе. З-поміж усіх, кому Марія Стюарт присягнула помститися, вона найстрашніше помстилася саме Дарнлі, змусивши його, давно вже потай пройнявшись до нього зневагою, вчинити так, щоб його вже навіки зневажав цілий світ.

Тепер над убивством розстелили білий, як сніг, саван брех­ні. Серед демонстративного тріумфу і з гучними фанфарами королівське подружжя, знову на диво єдине, повертається до Единбурґа. Здається, ніби все заспокоїлось і вляглося. Щоб створити якусь жалюгідну подобу правосуддя і все-таки нікого не залякати, повісили кількох бідолах, кількох невинних кріпаків і солдатів, що з наказу своїх кланових ватажків, поки ті штрикали кинджалами, вартували коло брами; високим панам минулося безкарно. Ріцціо поставили — жалюгідна втіха для небіжчика — пристойний нагробок на королівському цвинтарі, замість нього тепер