Щоденник злодія - Жан Жене

Окрім того, що Стілітано служив ув іноземному легіоні, про що я довідався завдяки досить жалюгідним подробицям, які він час від часу воскрешав у пам'яті, мені також стало відомо, чим він промишляв упродовж часу від нашого розриву до зустрічі. Мені здається, за ці чотири-п'ять років він обійшов усю Францію, продаючи дуже дорого дешеві мережива. Ось що він мені розповів, усміхаючись. Один приятель зладив йому документ, який давав йому — і лише йому одному — право продавати мережива, що їх плели сухотні діти із санаторію в Камбо.

— Камбо, — кажу тобі, — бо в Камбо нема санаторіїв. А отже, мене не могли звинуватити в шахрайстві. Так ось, прибувши до якогось загумінку, я одразу ж розшукував кюре. Показував йому свій папір, куксу і мережива. Я казав йому, що покривки для вівтаря, сплетені хворими дітьми, примножать добру славу його церкви. Сам кюре не піймався на принаду, а натомість посилав мене до багатих гонорових пань. Оскільки я приходив від кюре, то вони не важилися випхати мене за двері. Вони не сміли не купувати. Тоді я продавав за сто франків невеличкі штуки фабричного мережива, за які я платив по сто су на вулиці Мірра.

Стілітано розповів мені про це без прикрас, байдужим голосом. Він похвалився, що заробив чимало грошей, але я йому не повірив, оскільки він був не вельми скорохвацький. Очевидно, його привабила сама ідея цього махлярства.

Нарешті одного разу, коли його не було, я натрапив у якійсь шухляді на цілу купу військових медалей, хрестів Ніссам, Уїссам-Алуїт і Білого Слона, потім він мені зізнався, що, нап'явши на себе французький однострій, обвішував груди медалями і в метро збирав пожертви, виставивши свою куксу.

— Я заробляв свої десять ліврів денно, — казав він мені. Я був ситий по саму зав'язку, дивлячись на пики парижан.

Він розповів мені й інші подробиці, про які мені тут ніколи розводитися. Я все так само його любив. Його якості (як і якості Жава) нагадують деякі наркотики чи запахи, про які не зважишся сказати, що вони приємні, але від яких годі відірватися.

Тим часом Арман повернувся, коли я його вже й не чекав. Він зустрів мене, лежачи в ліжку і пахкаючи цигаркою.

— Привіт, хлопче, — сказав він мені.

Він уперше простяг мені руку.

— Як ся маєш, усе обійшлося? Чиста робота?

Я вже розповідав про його голос. Він здавався не менш холодним, ніж його блакитні очі. Позаяк Арман ніколи не дивився на предмети чи людей прямо, то його фантастичний голос майже не брав участи в розмові. Декотрі погляди можна порівняти з променями (погляди Люсьєна, Стілітано, Жава), але не Армана. Його голос уже більше нічого не випромінював. У глибині його серця оселився гурт крихітних чоловічків, яких він тримав у сховку. Він тримав усе в собі, й можна було не боятися, що він зрадить. У його голосі можна було вчути легку ельзаську говірку: чоловічки його серця були боші.

— Так, усе обійшлося щасливо, — відповів я. — Як бачиш, я зберіг твої речі.

Навіть сьогодні мені часом хочеться, щоб поліція арештувала мене і сказала: «Насправді, пане, ми бачимо, що то не ви вчинили крадіжку, винуватці її затримані». Я хотів би бути ні в чому не винним. Відповідаючи Арманові у такий спосіб, я був би радий переконати його, що інший на моєму місці — хто, власне, і був мною — його обчистив би. Майже з трепетом у душі я святкував свою вірність.

— О так, я вірив.

— А в тебе все гаразд?

— Авжеж, усе в ажурі.

Я зважився сісти на краєчок ліжка і покласти руку на ковдру. Того вечора, у тьмавому світлі, що падало згори, він виглядав так само дужим і м'язистим, як і вдень. Раптом я побіжно побачив можливість позбутися обтяжливого почуття тривоги, розбурканого в мені непоясненними для мене стосунками між Стілітано і Робером. Якби Арман погодився на те, щоб не він мене, а я його любив, то завдяки своєму вікові й велетенській силі він би мене порятував. Він прибув дуже до речі. Уже відчуваючи захват, я ладен був ніжно притиснутися щокою до його тіла, вкритого брунатним хутром. Я простяг руку. Він усміхнувся. Він уперше до мене всміхнувся, і цього було досить, щоб я його полюбив.

— Я спроворив незлі справи, — сказав він.

Арман повернувся на бік. Моя легка напруга свідчила про те, що я чекав, коли його грізна рука владним рухом схилить мою голову і цим самим примусить мене нагнутися заради його втіх. Якби ми вдалися до любощів сьогодні, то я б, задля годиться, покомизився б, щоб він понервувався і захотів мене ще дужче.

— Я б чогось випив. Я зараз встану.

Він підвівся з ліжка і вдягнувся. Коли ми вийшли на вулицю, Арман привітав мене з тим, що я так успішно можу патрошити «тіточок». Я був ошелешений.

— Хто тобі це сказав?

— Не переймайся цим.

Він навіть знав, що одного з них я зв'язав.

— Чудова робота. Я б не повірив.

Тоді він розповів мені, що працівники порту знають про мою методу. Кожна моя жертва попереджувала про мене іншу жертву або докера (вони всі пов'язані з педиками), розповідала про злощасну ніч. Я зажив гучної слави й наганяв страху на педиків. Арман нагодився саме вчасно, щоб оповістити мене про мою славу, яка могла обернутися для мене небезпекою. Сам він просвітився після свого повернення. Якщо Робер і Стілітано ще не знають про це, то незабаром довідаються.

— Чудово, що ти коло цього заходився, малий. Таке мені до вподоби.

— О, це було неважко. Вони перепудилися.

— Це добре, я тобі кажу. Я б не повірив. Гайда вип'ємо.

Коли ми повернулися, він нічого від мене не вимагав, і ми заснули. Найближчими днями ми зустрілися зі Стілітано. Арман познайомився з Робером і, щойно його побачив, одразу ж спалахнув до нього любов'ю, але хитрий хлопець вислизнув від нього. Якось він сказав, усміхаючись:

— Ти маєш Жанно, тобі цього не досить?

— Він — то зовсім інше.

Насправді, відтоді як він дізнався про мої нічні пустощі, Арман ставився до мене, як до побратима. Він розмовляв зі мною, давав поради. Його зневага зникла, поступившись місцем трохи зворушливій материнській турботі. Він мені радив, як вдягатися. А вечором, щойно ми викурювали свої цигарки, він давав мені добраніч і засинав. Поряд із ним, кого я тепер любив, я впадав у розпач, вигадуючи найвишуканіші пестощі. Форма дружби, яку він мені