Щоденник злодія - Жан Жене

я дізнався, з яких нечистот я складаюся. Я зробився паскудним. Мало-помалу я звикся з таким станом. Я спокійно міг зізнатися в ньому. Зневага, з якою до мене ставилися, обернулася на ненависть: я досяг успіху. Але яких душевних гризот я зазнав![xxviii]

За два роки я став дужим. Тренування, до якого я вдався, схоже на духовні вправи, допомогло мені піднести бідність до чесноти. Одначе я досяг перемоги лише над самим собою. Навіть коли я стикався зі зневагою дітей або чоловіків, то мені самотужки доводилося переборювати лише себе, бо йшлося не про зміну інших, а про зміну самого себе. Моя влада над собою стала великою, але, пануючи в такий спосіб над своєю внутрішньою сутністю, я ставав надто незграбним проти інших людей. Ні Стілітано, ні решта моїх друзів не зможуть тут стати мені у пригоді, позаяк поруч із ними я буду надто заклопотаний власним образом бездоганного коханця. Мої мандри Європою, можливо, додали б мені бодай дещицю хисту, якби я не відкидав щоденних потреб на користь певного роду споглядання. Перед тим, про що я збираюся вам розповісти, я зробив кілька вчинків, але жодного з них я не досліджував з такою пильністю, як своє моральне життя. Я спізнав легке сп'яніння від випадку в Антверпені, коли одного вечора мені вдалося скрутити чоловіка, який завів мене на набережжя. Стілітано з Робером подалися на танці. Я залишився сам, охоплений сумом та ревнощами. На хвильку мені забаглося розшукати обох своїх друзів, але сама думка про пошуки свідчила, що я їх втратив назавжди. Прокурені й галасливі бари, де вони пили і танцювали, були земним утіленням духовного простору, в якому вони перебували, ізольовані,»від мене та від решти світу навіть уранці, коли я міг бачити, ввійшовши до кімнати, як Стілітано, готовий у новий похід, простягує руку в рукавичці, трохи звівши її вгору, а Робер усміхаючись, ледь торкається її, застібуючи на ній кнопку. Я вже не був правою рукою Стілітано.

Якийсь гладкий чолов'яга попросив у мене прикурити і запропонував випити. Коли ми вийшли з бару, він хотів повести мене до себе додому, але я відмовився. Повагавшись, він одважився піти зі мною до доків. Я примітив у нього золотого годинника, обручку та гаманець. Я знав, він не кликатиме на допомогу, але він, здавався моцаком. Отже, я зможу досягти мети, лише вдавшись до хитрощів. Усе вийшло якось несподівано. Раптом мені спало на думку скористатися з мотузки, яку мені дав Стілітано. Коли ми нагледіли затишну місцину, чоловік запропонував мені покохатися.

— Гаразд.

Я почекав, доки він спустить свої штани аж донизу, сподіваючись, що він заплутається в них, як тільки захоче бігти.

— Розсунь…

Орудуючи обома руками, він виконав мій наказ, і я вмить зв'язав їх у нього за спиною.

— Що ти робиш?

— Ти що, не бачиш, телепню!

Я вдався до тих самих слів та інтонації голосу, які я почув від Стілітано того дня, коли нас схопили під час крадіжки велосипеда.

Від вигляду найнікчемніших речей погляд Стілітано злагоджувався і ставав ґречним: його єдина рука добродушно брала з ресторанного столика засмальцьоване меню. Предмети могли прихилятися до нього, оскільки він не чув до них жодної зневаги. Торкаючись до одного з них, Стілітано негайно ж виявляв головну його властивість і видобував із нього найкраще його зерня. Усміхаючись, він поєднувався з тим предметом.

Мене зачаровують не гримаси хлопчаків, а їхні Усмішки. Інколи я довго споглядаю їх: вони мене заворожують. Їхня усмішка стає чимось таким, що відокремлюється від обличчя, в що ніби вдихнули своєрідну душу. Радше вона стає рідкісним звіром із важким і водночас недовговічним життям, це чарівна химера. Якби я зумів її вирізати, зняти з обличчя, де вона грає і, поклавши собі до кишені, забрати з собою, то, відчуваючи її ущипливу іронію, я творив би чудеса. Інколи я пробую її приміряти — це також бажання захиститися від неї — але даремно. Бо саме ця усмішка і є справжня злодійка.

— Нащо ти мене зв'язуєш? Послухай, я тобі дам…

— Заткни пельку, я сам візьму.

Страх бути заскоченим або що цей товстун розірве мотузку, робив мене збіса вигадливим, і я зав'язував щонайміцніші вузли. Я обшукав його кишені. З тією самою пронизливою радістю мої пальці намацали банкноти і документи. Тремтячи зі страху, він зважився ворухнутися.

— Залиш мені трохи…

— Стули писок!

Було б шкода, якби це все раптом урвалося. До моїх рук потрапила одна з моїх жертв, і мені хотілося, щоб вона за це дорого заплатила. Місцина була темна, але ненадійна. Митник, роблячи обхід, міг нас помітити.

— Гей ти, старий нечупаро, ти думав, що я захочу…

Із петельки його жилетки я відірвав годинника, почепленого на ланцюжку.

— Це пам'ять, — промимрив він.

— Власне. Я люблю спогади.

Я зацідив йому п'ястуком у пику. Він заскиглив, але стиха. З таким самим спритом, як і Стілітано, я розкрив свого ножа і помахав лезом перед його носом. Мені хотілося б пояснити якнайдокладніше, що означала для мене ця мить. Жорстокість, до якої я себе силував, надавала дивовижної сили не лише моєму тілу, а й душі. Я відчув, що здатний повестися великодушно зі своєю жертвою і розв'язати паскудника. А також, що здатний його вбити. Очевидно, він теж відчув мою силу. Незважаючи на темряву, я відчував його покірність, бажання обслужити мою хіть.

— І не верещи, бо приб'ю.[xxix]

Я відступив крок у темряву.

— Послухай…

— Що?

Він прошепотів лагідним голосом, можливо, боячись