Щоденник злодія - Жан Жене
Я запитую себе, що може ховатися під запиналом цієї слини, мене хвилював потаємний сенс її клейкого і білого плювка, не хворобливого, а навпаки, наділеного неймовірною силою, здатного викликати величезну енергію розпусти. (Схвильований читанням навмання, наштовхуючись на терміни, пов'язані з релігійністю, я, природно, використовував їх у мріях про свої любовні пристрасті, які, діставши у такий спосіб імена, навдивовижу розросталися. Разом з ними мене поглинула первісна авантура, керована стихійними силами. Можливо, щоб створити мене наново і на ліпший лад, любов відсилала мене до основ, здатних викликати бентежні слова, якими ті основи називають: богослужіння, церемонії, явлення, літанії, королівська влада, магія… Завдяки такій сукупності слів, завдяки недосконалому Всесвітові, який вона, любов, пропонує і який я тримаю в собі, я почувався розпорошеним і знищеним.) У цьому безладові, у цій несосвітенності я жебракував, мандруючи від села до села.
Уздовж іспанського узбережжя через кожні три-чотири кілометри митники порозставляли невеличкі курені, звідки можна було зорити море. Якось увечері хтось увійшов до куреня, де я влаштувався на ночівлю. Коли я був злидарем, який продирався крізь дощ і крізь вітер, найменша заглибника, найменший прихисток ставали для мене житлом. Інколи я опоряджав його із вигадливим комфортом — як до його особливостей: то як театральну ложу, то як капличку на цвинтарі, то як печеру, то як покинуту каменярню, то як товарний вагон — як усе, де я бував. Переслідуваний невідчепною думкою про житло, я подумки, залежно від його архітектурного стилю, прикрашав свій щойно знайдений дім. Коли я не надибував на прихисток, то ладен був обернутися на канелюри псевдоколон, що прикрашали фасади з кариатидами, балконами, різьбленим камінням, — незграбним буржуазним гараздом, вираженим у цих деталях.
«Я мушу їх полюбити, — казав я собі, — я мушу їх пестити, я мушу їм належати, як і вони мені, і щоб порядок, який вони підтримують, став і моїм».
На жаль, я ще не доріс до них. Щось мене тримало від них на віддалі, заважало цій любові. Я знеохотився до земного щастя. Нині, коли я багатий, але стомлений, я прошу Люсьєна посісти моє місце.
Зігнувшись у три погибелі, зіщулившись у своєму пальті, щоб захиститися від морської вологи, я забував про своє тіло та втому, уявляючи для куреня з очерету і тростини ці всі прикраси, які перетворили б його на чудову оселю, зведену, власне, для того, щоб дати притулок чоловікові, яким я ставав у ці хвилини, для того, щоб моя душа гармонійно зливалася з ландшафтом — морем, небом, скелями, ландами — і хисткою будівлею. Якийсь чоловік перечепився об мене. Він лайнувся. Я вже не боявся ночей, а навпаки. То був митник років на тридцять. Озброєний рушницею, він прийшов вистежувати рибалок та моряків, які промишляють контрабандою між Марокко та Іспанією. Спочатку він хотів мене витурити, але потім, посвітивши в обличчя ліхтариком і розгледівши, що я молодий, дозволив залишитися. Він поділився зі мною своєю вечерею: хлібом, оливками, кількома оселедцями, а також вином. Ми трохи побазікали, потім він мене приголубив. Чоловік назвався андалузцем. Я вже не пригадую, чи був він вродливий. Через отвір видніло море. Ми не помітили ніякого човна, але чули, як весла б'ють об воду, і голоси людей. Він спробував вийти, але я вдався до ще вишуканіших пестощів. Він не зміг від них відірватися, і контрабандисти спокійно причалили.
Скоряючись примхливим бажанням митника, я корився авторитарному орденові, не годити якому було зась, — поліції. На якусь хвильку я забув про те, що я голодний, обідраний волоцюга, цькований собаками і переслідуваний дітьми; я вже не був колишнім відважним злодієм, який глузував із лягавих, а фавориткою під нічним зоряним небом, яка заколисувала переможця. Коли я зрозумів, що тільки від мене залежить, аби контрабандисти щасливо висадилися на берег, я відчув відповідальність не лише за них, а й за тих усіх, хто діяв поза законом. До того ж я відчував їхні погляди і не міг їх покинути напризволяще. Гордість була моїм опертям. І, нарешті, Удаючи із себе закоханого, я затримував поліцая, а стримуватиму його запевне, — казав я собі, — якщо моя любов буде ще палкішою, і, не вигадавши нічого іншого, я кохав його з усіх сил. Я подарував йому найчудовішу з моїх ночей. Не на те, щоб ущасливити його, а щоб звалити на себе — а його тим самим звільнити — від його власної ганьби.
Зрада, крадіжка та гомосексуалізм — ось головні теми цієї книжки. Між ними існує — хоч вона й не завжди очевидна — єдність, принаймні, мені здається, ніби я розпізнаю щось схоже на кровообіг між своїм нахилом до зради, крадіжками та своїми пасіями.
Коли я вгонобив його, митник запитав мене, чи не почув я чогось дивного. Таїна сеї ночі та сього моря, яким сновигали невидимі злочинці, мене збентежили.
Вельми своєрідне почуття, яке я навмання назвав поезією, залишило в моїй душі тривожний слід, який незабаром зник. Якийсь шепіт уночі, а в морі сплески невидимих весел, на тлі моєї своєрідної обстави, приголомшили мене. Я завжди завмирав, силкуючись утримати ці блудні миті, що, як мені здавалося, на манір душі, визволеної від тіла, шукали свідомості, яка могла б їх помітити і відчути. Знайшовши її, вони щезають: поет вичерпує світ. Але якщо натомість він пропонує інший, то це може бути лише його власна вигадка. Коли в Санте я взявся до писання, то ніколи не намагався ще раз пережити свої почуття чи передати їх будь-кому, а лише хотів виразити те, що вони мені накинули, з чого я створив якийсь невідомий (моральний) лад (насамперед самого себе).
— Так, — сказав я.
Він запитав мене, де вони могли висадитися. Його погляд нишпорив у темряві. З рушницею навпереваги, він був готовий першої-ліпшої хвилини
