Щоденник злодія - Жан Жене
— Залиш мені бодай…
Коли я знову зустрівся зі Стілітано, я мав кілька тисяч бельгійських франків і золотого дзиґарика. Спочатку в мене була думка розповісти йому про свій подвиг, щоб подратувати його та Робера. Але потім мій вчинок мало-помалу забувся, і моя гордість підупала. Я вирішив залишитися єдиним хранителем цієї авантури. Я знав, лише я один знав, на що я здатен. Я приховав свою здобич. Уперше я побачив обличчя своїх жертв: воно виявилося бридке. Я був причиною такої потворності і мав від того лише жорстоку втіху, що, як я вважав, переінакшувала моє обличчя, примушувала його сяяти. Мені було тоді двадцять три роки. З тої хвилини я відчув, що моя жорстокість здатна зайти надто далеко. Володіння грішми та годинником знищило в мені рештки любови до жалюгідних злиднів. (Не руйнуючи любови до страждання, хоча й помпезного.) Тим часом я мав зиск, твердо додержуючись засади жорстокості або байдужості до чужого горя завдяки суворому гарту, набутому в жебрацтві. Я вдавався до нових нападів. Вони мали успіх. Отже, у такий спосіб я збувся потаємного становища непорядного злодія. Я вперше нападав на людей. Я бився з ними з відкритим заборолом. Я відчував, що стаю дзвенючим, злим, холодним, пружним, яскравим, гострим, як лезо шпаги. Ні Стілітано, ні Робер мого перевтілення не помітили. Вони жили в тісних товариських стосунках, разом слухаючи жінок або нехтуючи їх. Моє ставлення до Стілітано не змінилося. Я поводився з ним так само шанобливо, а Робер — так само зухвало. Чи захищала мене обладунком героя особа Стілітано, де у глибині пильнувала й віддавала накази найліпша частина моєї душі, чи оберігали мене голос, слова, рухи мого друга, які я використовував, як ото торкаються реліквій, кваплячись відчути їхню магію? Не я, а Стілітано бився на моєму місці. Він погоджувався пити з педиками, він ходив перевальцем перед ними, а відтак оббирав їх. Він невідступно переслідував мене, я мучився, розуміючи це, але також усвідомлював, що гордо звільнившись від такої підтримки, я зазнаю краху. Він не знав, якій таємній меті я примушую його служити, не знав, що він для мене те, що називають батьківщиною: сутність, яка б'ється замість солдата і жертвує ним. Я тремтів, спускаючись сходами, що вели з кімнати, де щойно примусив клієнта віддати свої гроші, оскільки Стілітано хутко звітрювався з мене. Я переховував свою здобич, уже й гадки не маючи подарувати її йому. Тоді я почувався самотнім.
Мене знов опосіла тривога. Світ самців панував наді мною. Коли темрява огортала все довкола, будь-який гурт хлопчаків видавався мені загадкою, відгадку якої ніхто мені не міг піднести на блюдечку. Незворушні й мовчазні самці крили в собі шалену силу електронних часточок, під впливом сили тяжіння оберталися довкола джерела сонячної енергії: кохання.
«Якби, — казав я собі, — мені вдалося зіткнутися з одним із них, то до якого розпаду, до якої несподіваної руйнації це спричинилося б? Вони мусять, — не втомлювався я втовкмачувати собі, — туманно здогадуватися про це, щоб суворо триматися свого місця».
Зусилля, завдяки яким я міг зустрітися віч-на-віч з чоловіками, виснажили мене, і я довірився темним силам. Я ставав провидцем. Мене поймав страх, обернений у минуле. Я вирішив покласти край цим небезпечним походенькам: вечорами, щойно якийсь чоловік обертався у мій бік, як Стілітано враз поставав у мені, збільшуючи мої м'язи, роблячи мою ходу гнучкішою, а рухи — твердішими. Він майже змінював колір мого обличчя. Він діяв. Чимчикуючи хідником, я відчував, як крокодиляча шкіра його черевиків порипує під вагою огрядного тіла — тіла володаря передмістя. Заполонений одержимістю, я Усвідомлював, що здатен на будь-який жорстокий вчинок. Мій погляд став пильніший. Замість лякати мене, моє перевтілення здавалося мені мужньою благодаттю. Я відчував, що стаю жвавим і нестримним. Якось увечері я скипів, виведений з рівноваги чванством одного педика, мої кулаки стислися, ладні вдарити в невидимий барабан.
— Смердючий недоумку, — процідив я крізь зуби, тимчасом як мій розум впадав у розпач від того, що я ранив, ображав одного з тих, хто був жалюгідним виразником мого найдорожчого скарбу — педерасти.
Відлучений через своє народження і свої нахили від укладу суспільного життя, я не бачив у ньому розмаїття. Я захоплювався бездоганною послідовністю, з якою він мене відкидав. Я був приголомшений такою непоступливою спорудою, всі деталі якої повставали проти мене. Ніщо у світі не було незвичайним: ні зірочки на генеральських рукавах, ні курси на біржі, ні збір оливок, ні судовий стиль, ні зерновий ринок, ні квітники… Ніщо. Цей грізний, страшний уклад життя, всі деталі якого були акуратно переплетені, мали єдиний сенс: моє вигнання. Я ще й досі тишком-нишком бився з ним, у мороці. Нині я наважився діткнутися до нього, показати, що торкаючись його, ображаю тих, із кого він складається. Водночас, визнаючи за собою право чинити це, я усвідомлював своє місце. Мені здавалося природним, що офіціанти в кав'ярні називали мене «месьє».
Якби трішки терпіння й удачі, то я міг би збільшити цей розрив. Але все-таки мене стримувала задавнена звичка жити, похнюпивши голову, всупереч моралі, яка керувала світом. Нарешті я боявся переваг мого важкого і втомливого поступу в напрямку, протилежному вашому.
Зі своєю подругою Стілітано поводився брутально, через що я заздрив йому, тимчасом як від Робера він терпів дошкульні кпини. Тоді він чарівно усміхався, показуючи свої білі зуби. Інколи він і на мене дивився з такою самою усмішкою, але, може, тому, що я не заставав його зненацька, я не міг прочитати в ній тої самої свіжості, того самого розуміння. Біля Стілітанових ніг вибрикували лише оленята. Робер обплутував його своїми Гірляндами. Однорукий був колоною, а тамтой — гліциніями. Те, що вони так любили один одного, але ніколи не впадали в любощі, мене бентежило. Стілітано здавався мені все дедалі неприступнішим. Я відкрив для себе, не пригадую вже як, що він не крав чорного мотоциклета у поліцая. Він узагалі його не крав. Вони заздалегідь умовилися: поліцай на кілька хвилин одвихнувся, і Стілітано залишилося лише осідлати мотоциклета, а відтак продати. Гроші вони поділили між собою. Таке відкриття мало б віддалити мене від нього, але після цього він став для мене ще дорожчим. Я був закоханий у фальшивого злодія, що злигався з лягавим. Вони обоє були водночас і зрадником і самозванцем. Зроблений із болота і пари, Стілітано й справді був божеством, якому я міг ще раз принести себе в жертву. У будь-якому сенсі цього слова —
