Щоденник злодія - Жан Жене
Стілітано і Робер жили на утриманні Сільвії. Забувши, кінець кінцем, про наші потайні витівки з педиками, Робер удавав, ніби зневажає мою роботу.
— І ти називаєш це роботою? Нічого собі робота, — сказав він мені одного разу. — Ти нападаєш на стариганів, годних ще триматися на ногах завдяки своїм фальшивим комірцям та ціпкові.
— Він має рацію, перебірливість тут ні до чого.
Я й не здогадувався, що незабаром ця Арманова репліка призведе до наизухвалішого з переворотів у моралі. Не встиг Робер відповісти, як Арман уже трохи поважніше повів далі:
— А я, чим тоді, гадаєш, займаюся я, га? — і повернувшись до Стілітано: — Як ти на це дивишся? Коли я бачу користь для себе, ти чуєш мене, то нападаю не лише на стариганів, а й на літніх жінок. Не на чоловіків, а на жінок. Ще й вибираю найнемічніших. Бо мені до зарізу потрібне купило. Добра робота — це успіх. Коли ти змикитиш, що лицарство тут ні до чого, то зрозумієш багато чого. Він (Арман, який ніколи не називав мене на ім'я чи пестливим словом, показав на мене рукою), він ступає попереду вас і правильно робить.
Його голос не тремтів, але моє хвилювання було таке велике, що, охоплений ним, я боявся, щоб Арман не пішов на приголомшливе зізнання. Але його останні ваговиті слова мене заспокоїли. Він замовк. А я відчув, як у мені забила джерелом (розквітла серед моря нарікань) тьма-тьмуща думок, які гризли мене навперейми, що я скорився якійсь подобі чести. Арман уже ніколи не повертався до цього питання (ні Стілітано, ні Робер не відважувалися про це дискутувати), але воно впало зерням у мою свідомість. Своєрідний кодекс чести халамидників видався мені смішним. Мало-помалу Арман став Усемогутнім знавцем у питаннях моралі. Я вже не дивився на нього як на якусь брилу, за ним угадувався тягар гірких випробувань. Тим часом його тіло залишалося таким самим масивним, і мені подобалося бути під його ослоною. Знайшовши в людині, чий страх ніколи не вихлюпувався назовні — мені хочеться так думати, — таку владу, я відчув, що мої думки опосіла якась дивна й незнана досі веселість. Поза всяким сумнівом, трохи згодом я постановлю собі розвинути і видобути з них безліч двозначних почуттів, у яких би змішалася і моя втіха, я відкрию в собі осереддя суперечностей, цілий їхній клубок, але я вже уявляв, що нам доведеться проголосити, яких засад ми будемо дотримуватися. Незабаром свою волю, яка завдяки роздумам і Армановим вчинкам звільнилася від моральних шор, я застосую, коли оцінюватиму поліцію.
Саме в Марселі я зустрівся з Бернардіні. Коли я зійшовся з ним ближче, то став називати Бернаром. Лише французька поліція мала в моїх очах таку дивовижну міфічну владу. Мені було двадцять два роки, а Бернарові вже тридцять. Я хотів би достеменно передати його портрет, але моя пам'ять зберегла лише враження фізичної і моральної сили, яке він тоді в мене викликав. Якось ми сиділи в барі, що на вулиці Тюбано. Мені показав його один молодий араб. Це викінчений «кіт», — сказав він. — Довкола нього завжди ошиваються гарненькі дівчатка.
Та, що була з ним, видалася мені дуже вродливою. Можливо, я його й не помітив би, якби мені не сказали, що то лягавий. Поліція різних країн Європи будила в мені страх, як у будь-якого злодія, французька ж викликала ще й бентегу, була якимось жахом, пов'язаним радше з моїм природженим і неперехідним почуттям провини, ніж із небезпекою, на яку мене наражали випадкові помилки. Подібно до світу босяків, світ поліцаїв залишиться для мене неприступним, оскільки здоровий глузд (свідомість) не дозволить мені поєднатися з цим безформним, рухливим, туманним, здатним без кінця себе відтворювати, стихійним і загадковим світом, вісниками якого серед нас є мотоциклісти в однострої зі своїми атрибутами сили. Як жодна інша, французька поліція для мене означала саме це. Можливо, через уплив її мови, де мені відкривалися безодні. (Вона була не тільки суспільною інституцією, а й святою силою, яка безпосередньо гнітить мою душу, бентежить мене. Лише німці гітлерівської доби досягай того, аби бути водночас Поліцією і Злочином. Цей штудерний синтез суперечностей, ця брила істини були жахливі, наснажені магнетизмом, який ще довго зводитиме нас із глузду.)
Бернардіні був земним, видимим для моїх очей, можливо, перелітним об'явом демонічної організації, не менш огидної, як похоронні ритуали і траурні прикраси, але водночас не менш чарівливої, які королівська велич. Знаючи, що під цією шкірою, в цьому тілі криється часточка того, на що я ніколи не міг сподіватися, я споглядав його з душевним трепетом. Як колись Рудольф Валентіно, Бернардіні прилизував своє чорне лискуче волосся, розділяючи його з лівого боку рівним білим проділом. Він був дужий. Його обличчя здавалося мені шерехуватим, немов гранітовим, і я наділяв його брутальною і жорстокою душею.
Поволеньки я осягав його красу. Мені навіть здається, ніби я її творив, вирішивши, що вона ввійде в це обличчя і це тіло, відштовхуючись від ідеї поліції, яку вони мали означити. Народний вираз на означення цієї організації, загалом поглиблював мою тривогу:
«Таємна поліція. Він із Таємної поліції».
У подальші дні я почав крадькома ходити за ним, пас його очима здалеку. Я організував філігранне стеження. Він увійшов у моє життя, навіть не здогадуючись про це. Нарешті я покинув Марсель, зберігаючи десь глибоко в душі про Бернардіні болісно-ніжний спомин. Пізніше, через два роки, мене затримали на вокзалі Сен-Шарль. Наглядачі грубо поводилися зі мною, сподіваючись видобути з мене свідчення. Двері комісаріату розчахнулися навстіж, і я, приголомшений, побачив Бернардіні. Я злякався, що він теж кинеться на мене з кулаками, але той наказав своїм колегам припинити допит. Він жодного разу не помітив мене, коли я ходив за ним назирці, позираючи любосним оком. Якщо він і бачив моє обличчя двічі або тричі, то за два роки геть його забув. Не симпатія і не доброта примусили його зласкавитися наді мною. Він був не менша погань, як решта. Я не
