Щоденник злодія - Жан Жене

— Ви принаймні були на висоті.

— О, це нормально. Навіщо знущатися з хлопців?

— Вип'єте зі мною склянку вина?

Він погодився. Наступного дня я знову з ним зустрівся. Тепер уже він мене запросив. У барі ми були самі. Мліючи серцем, я сказав:

— А я вас давно знаю.

— Так? І відколи?

Стішивши голос, боячися, що він розгнівається, я зізнався йому в любові та своїх хитрощах, коли вистежував його. Він усміхнувся:

— Отже, ти тоді був не байдужий до мене? А тепер?

— Є такий гріх.

Він звеселився іще більше: мабуть, чи не відчував себе підлещеним. (Жава нещодавно зізнався мені, що любов чи захоплення чоловіка дає йому підстави більше пишатися, ніж любов чи захоплення дівчини.) Я стояв поруч нього і, трохи блазнюючи, говорив про любов, бо побоювався, що поважність цього зізнання нагадає йому про поважність його обов'язків. Усміхаючись із виглядом малого розпусника, я сказав:

— Що вдієш, я люблю гарних хлопців.

Він поблажливо глянув на мене. Його мужність захищала його, стаючи на заваді жорстокості.

— А якби я тебе того дня віддубасив?

— Якщо відверто, це мене б дуже засмутило.

Але я більше не вів про це мови. Якби я таким тоном зізнався поліцаєві не в скороминущому кумедному захопленні, а в глибокому коханні, то це боляче вразило б його цноту.

— Це в тебе минеться, — сказав він мені з усміхом.

— Сподіваюся.

Проте він не знав, що коли я сидів біля нього за шинквасом, розчавлений його кремезною поставою та певністю, то найдужче мене хвилювала невидима присутність його поліційної бляхи. Цей металевий предмет здавався мені могутньою запальничкою в руках у робітника, застібкою від портупеї, стопорним вирізом, врешті дулом, де несамовито скупчується мужність самців. Наодинці з ним, у якомусь темному закутку, я, можливо, набрався б сміливості легенько доторкнутися до тканини і ковзнути рукою за вилогу піджака, де лягаві зазвичай чіпляють свої відзнаки. Вся його мужність скупчилася в цій блясі так само, як у його члені. Якби він здибився під моїми пальцями, то видобув би з неї снагу, завдяки якій, можливо, ще більше б набряк і сягнув дивовижних розмірів.

— Мені можна з вами ще раз зустрітися, га?

— Звичайно, заходь до мене потиснути руку.

Щоб не розгнівити його своєю нетерплячкою, я утримувався кілька днів від зустрічі з ним, і ось нарешті ми почали кохатися. Він познайомив мене зі своєю дружиною. Я був щасливий. Якось увечері, коли ми прогулювалися набережжям Жольєтт, самотність, яка нас раптом огорнула, близькість форту Сен-Жан, де роєм роїлися леґіонери, і жаска портова нудьга (це все вдатне було вкинути мене в більший розпач, ніж перебування з ним у цьому закутку) зненацька штовхнули мене на інші крайнощі. Я раптом помітив, що коли до нього наближаюся, він уповільнює ходу. Тремтячою рукою я незграбно торкнувся його кульші, потім, не знаючи, як повестися далі, машинально поставив запитання, яке завжди мав напохваті, при зустрічі зі сором'язливими педиками:

— Котра година? — запитав я.

Що? Поглянь, на моєму вже полудень.

Він засміявся.

Я часто з ним зустрічався. На вулиці я йшов опліч Нього, підлаштовуючись під його крок. Якщо це було серед білого дня, я намагався ступати так, щоб на мене падала його тінь. Ця проста гра справляла мені втіху.

Я не полишав злодійського ремесла, патраючи ночами гомиків, які попадалися під руку. Повії з вулиці Бютрі (цей квартал тоді ще не був зруйнований) скуповували в мене крадені речі. Я залишався таким, як і раніше. Мабуть, я трохи передавав куті меду, дістаючи при кожній зустрічі з лягавими новісіньку посвідку, вимахуючи нею перед їхніми очима, на якій Бернар власноруч поставив печатку префектури. Він відав про моє життя і ніколи не докоряв ним мені. Та все ж одного разу, пробуючи виправдатися, що він лягавий, завів зі мною мову про мораль. Навіть із погляду естетики будь-якого вчинку я не міг його збагнути. Добра воля всіх моралістів розбивається об те, що вони називають моєю несумлінністю. Якщо вони доведуть мені, що вчинок огидний через зло, яке він спричиняє, то я сам потім суджу, за допомогою пісні, яку воно видобуває з мене, про його красу і вишуканість; себто я сам вирішую, відкидати його чи приймати. Нікому не навернути мене на праведний шлях. Ба більше, вони, либонь, можуть знову заходитися мене перевиховувати естетично, але для вихователя це все-таки ризиково — дати себе переконати і стати на мій бік, якщо обидві сторони підносять красу до ранґу найвищої влади.

— Я не дорікаю тобі, що ти фараон, сам знаєш.

— Тебе від цього не нудить?

Я розумів, що йому не поясниш, яке запаморочливе почуття вабить мене до нього, і мене охопило лукаве бажання трохи йому дошкулити.

— Це мене трохи дратує.

— Гадаєш, аби бути поліцаєм, не потрібна сміливість? Це ще небезпечніше, ніж уявляють.

Але він говорив про фізичну сміливість і небезпеку. А втім, його це мало обходило. Окрім декотрих (Пілоржа, Жави, Соклая, чиї обличчя виказують сувору мужність, але приховують багнисті болота на кшталт тропічних районів, званих тремтячими саванами), герої моїх книжок і чоловіки, яких я шукав для кохання, виглядали такими самими кремезними, лишаючись до непристойності безтурботними. Бернар був схожий на них. Одягнений у костюм масового виробництва, він був виклично елегантний, — як марсельці, що з них він глузував. Він був узутий в жовті із трохи зависокими підборами черевики, і все це надавало його тілу стрункості. То був найвродливіший серед італійців, яких я знав. У його душі я відкрив, на щастя, якості, несумісні з чесністю та незламністю, якими наділяють у кінофільмах лягавих. То був паскудник. Але попри всі свої вади, яким чудовим серцеїдом міг би він стати, та ще й добродієм, якби трохи помудрішав!

Я уявляв, як він переслідує небезпечного злочинця і на повному бігу хапає його, як декотрі регбісти кидаються на прудконогого суперника з м'ячем, стискають його в обіймах і притискаються головою до ворожої кульші чи матні. Злодій триматиме свій скарб, боронитиме його, трохи побундючиться, а потім двоє чоловіків, збагнувши, що володіють кремезними тілами, і бувши готові на будь-яке зухвальство, ці двоє чоловіків, двоє споріднених душ, обміняються дружніми усмішками. Накидаючи цій короткій драмі своє продовження, я здавав бандита поліцаєві.

Наполягаючи (та ще й як заповзято!) на тому, що кожен із моїх друзів мав свого двійника-поліцая, чи не скорявся я якомусь темному бажанню? Ні злодія, ні