Щоденник злодія - Жан Жене
«Поліцаїв вербують ще з півчих дитячого хору».
Як би я хотів, щоб поліцаї та злодії були красюками, щоб їхні сяйливі тіла помстилися вам за вашу зневагу до них. Міцні м'язи і поправні риси обличчя мусили б оспівати і прославити нечисті заняття моїх друзів, викликати у вас повагу до них. Коли мені трапляв на очі гожий хлопчак, мене охоплював дрож на думку, що, можливо, його душа благородна, але я страждав, якщо у хирлявому тілі жила шахраювата нікчемна душа. Чесність була на вашому боці, а отже, я відкидав її, проте я часто розпізнавав у собі її ностальгійні гуки. Я мусив боротися з цією спокусою. Поліцаї і злочинці — наймужніша еманація сього світу. На неї накидають запинало. Вона є вашими сороміцькими місцями, які я разом з вами все ж називаю благородними. Прокляття, якими обмінюються вороги, виказують удавану ненависть, яка, як на мене, свідчить про ніжність.
Інколи я зустрічався з ним у барі, прогулювався з ним вулицею. Я міг тоді уявити себе таким собі підступним злодійчуком, який грає «з відкритими картами» із нишпоркою, фліртує з ним, обережно кпить із нього, чекаючи, що той образиться. Ніколи ми не шпетили один одного, не обмінювалися зухвалими чи іронічними погрозами, крім однієї: зненацька він хапав мене за руку і рішучим тоном казав:
— Ходімо, я відведу тебе…
І лагідним голосом, ледве стримуючи сміх, додавав:
— … випити склянку.
Поліцаї часто вдаються до таких грубих жартів, і Бернардіні дозволяв собі їх зі мною. Тож і йдучи від нього, я кидав:
— Я йду геть.
Для нього ця гра, можливо, була мимовільною, але мене вона бентежила. Мені здавалося, ніби я засягаю в найпотаємнішу суть поліції. Очевидно, я й справді засягнув у неї глибоченько, оскільки один із поліцаїв іронізував зі мною з приводу своєї професії. Проте, як мені здавалося, ця гра вказувала нам на сміховинність нашого спільного становища, і ми тікали від нього, щоб скрасити усмішкою нашу дружбу. У наших стосунках не було місця для чварів. Я був його другом, а прагнув бути найближчою йому істотою, і якщо я відчував, що ми не любимо один одного в наших основних образах: поліцая і злодія (саме це нас єднало), то ми розуміємо, що це чимось схоже на протилежні електричні заряди, спалах від зудару яких годі з чимось порівняти. Звичайно, я міг би закохатися в чоловіка, не згірш чарівного, як Бернар, але маючи вибір, я віддав би радше перевагу не злодієві, а поліцаю. Перебуваючи поруч із ним, я був заполонений його чарівною ходою, грою його м'язів, що вгадувалися під його одягом, його поглядом, нарешті його особливими якостями, але коли я залишався наодинці з собою і роздумував над нашим коханням, наді мною починала панувати нічна влада всієї поліції («Нічна» або «Присмеркова» — слова, які насамперед спадань на думку, коли говорити про неї. Як і решта всі, поліцаї вдягаються в різні кольори, а все ж, коли я думаю про них, їхні обличчя та одяг ніби нагадують якусь тінь.)
Одного разу він попросив мене «здати» йому приятелів. Погодившись це зробити, я розумів, що відтепер мої почуття до нього будуть ще глибші, але вам не доведеться дізнатися чогось більшого про цю розмову.
Про суддю зазвичай кажуть, ніби він витає в повітрі. У символіці Візантійської імперії, яка копіює небесний лад, євнухи, як відомо, є втіленнями янголів. Мантії надають суддям якоїсь двозначності, яка є ознакою православного ангелізму. Крім того, я говорив про тривожні почуття, що їх викликають у мене ці небесні істоти. Так само і судді. Їхній одяг сміховинний. Їхня мораль комічна. Міркуючи про них, я їм ухвалюю вирок; мене хвилює їхній розум. Одного разу на судовому засіданні, де я постав перед судом за крадіжку, я сказав голові Рею:
— Чи не були б ви ласкаві уточнити (йшлося про те, щоб довести деякі провокації з боку декотрих платних поліційних інформаторів), про що заборонено говорити в суді й, насамперед, чи не дозволили б ви мені поставити вам запитання?
— Що? У жодному разі. Кодекс…
Він відчув небезпеку надто гуманного ставлення. Його чесності було б завдано удару. Я розреготався, коли побачив, як суддя уникає прямих висловів, ховаючись під свою мантію. Із суддів можна поглузувати, але не з поліцаїв, у яких руки на те, щоб міцно скручувати злочинців, а ноги, щоб осідлувати й приборкувати могутні мотоцикли. Я шаную поліцію. Вона зугарна вбити. Не на відстані чи за дорученням, а знічев'я власноруч. Ці вбивства, навіть учинені за наказом, усе ж диктуються своєю власною волею, передбачаючи разом із рішенцем і відповідальність убивці. Поліцаїв навчають убивати. Я люблю ці зловісні, хоч і усміхнені машини, призначені для найважчого вчинку — вбивства. Саме так тренували Жава у Waffen CC. Щоб зробити його надійним охоронцем — а він став потім охоронцем одного німецького генерала — його навчили, як він розповідав, вправно орудувати кинджалом, деяких прийомів дзюдо, мистецтва користуватися ласо й ручної боротьби. Поліцаї виходять із таких самих шкіл, як юні Діккенсові герої зі шкіл кишенькових злодіїв. Часто маючи справу із загонами для боротьби з наркотиками і дорожньою поліцією, я спізнав на собі всю тупість інспекторів, і мене вона не бентежить. Ані жалюгідна мерзотність більшості з них. Вони ще не поліцаї, а лише незграбні намагання бодай трохи наблизитися до бездоганної комахи. Ці кумедні й гидкі істоти, можливо, є незліченними перевтіленнями на шляху до досконалішого виду, представленого лише кількома рідкісними особинами. Одначе я ніжно любив поліцаїв не за їхні геройські вчинки — небезпечні переслідування злочинців, жертовність, певні дії, які додають їм популярності; а за те, що вони сидять по своїх кабінетах, вивчаючи особові справи і досьє. Слідчі зведення, вивішені на стінах, фотографії та прикмети злочинців на втеках, вміст картотек, запечатані речові докази — це все створює атмосферу потайної злоби, паплюжої підлоти, якою, і мені це подобається Усвідомлювати, дихають ці розбещені нею зухи, зі злісно роз'їденим нею розумом. Саме цю поліцію — завважте, що мені потрібні її найкращі представники — я обожнюю. Їхні широкі грубі руки є продовженням їхніх гнучких і дужих
