Я обслуговував англійського короля - Богуміл Грабал

можна було не бачити… так ми крокували крізь зоряну ніч, запорошена дорога через темне село знову вивела нас у вологі поля, сині, як копірка, з вузеньким серпом місяця, що сяяв помаранчевим світлом і кидав на нас то ззаду, то збоку, то спереду тоненьку, ледь помітну тінь… потім перед нами виріс пагорб, такий, ніби земля собі просто зітхнула, і він сказав, що звідси має бути видно його село, його будинок… але коли ми зійшли на вершину, то не побачили жодної будівлі… убивця завагався і навіть злякався, забурмотів, що це неможливо, невже він заблукав? Напевно, за тим другим горбом… але, пройшовши метрів сто, і вбивцю, й мене охопив страх… тепер убивця затремтів ще сильніше, ніж коли вийшов з воріт панкрацької в’язниці… він сів і витирав лоба, який блищав так, ніби по ньому текла вода… Що таке? — кажу. «Тутка було село, а тепер ані сліду, вже-м здурів чи тілько починаю дуріти?» — бурмотів убивця… Я кажу: як це село називається? І він відповів: «Лідіце…» Я кажу: воно було тут, але тепер села нема, німці його спалили, людей розстріляли, а тих, що лишилися, відвезли до концтабору. І вбивця допитувався: «Чому?» Кажу: вбили імперського протектора[30], і сліди вбивці вели сюди… А вбивця сидів, і руки в нього звисали уздовж зігнутих колін, ніби два плавники… Відтак піднявся і, як п’яний, ходив по цьому місячному попелищу, зупинився перед якоюсь жердиною і обійняв її, але це виявилася не жердина, а стовбур дерева, стирчала з нього єдина обрубана гілка, мовби на цій гілці страчували, вішали. «Це тут, — сказав убивця, — тут, це наш горіх, тутка був наш сад, і тут, — він поволі човгав, — і тут десь…», та враз злякався і став руками обмацувати засипані фундаменти будинку і господарських будівель, потім поповз, ніби сліпий, який читає книгу, спогади додавали йому сили, і коли обмацав на колінах увесь рідний будинок, сів під стовбуром і закричав: «Ви вбивці!», і встав, стискаючи кулаки, і в світлі молодика блакитні жили виступили у нього на шиї… і коли він накричався про вбивць, то вбивця сів на землю, скорчився, руки стулив під коліньми і гойдався, ніби в кріслі-гойдалці, і дивився на цю гілку, що перекреслювала серп місяця, і говорив, ніби сповідався: «У мене був файний татко, він був файніший, ніж я тепер, я з ним не до порівняння, хоча і я файний, татко любив жінок, а жінки ще дужче любили татка, і ото татко ходив до сусідки, я його ревнував, бо мама страждала, і я увидів, як татко… розумієте? От за цю гілку він щоразу тримався і, розгойдавши її, зручненько так пускав, щоб опинитися по той бік паркана, а там файна сусідка, одного дня я татка підстеріг і, коли він перелетів через паркан, ми з ним посварилися, і я татка зарубав сокирою, не так, аби хтів убити, але я любив мамусю, а мамуся страждала… і тепер від того всього лишився тілько стовбур горіха… і моя мамця, вона, певно, теж мертва…» Кажу: може, в концтаборі, скоро повернеться… І вбивця піднявся й запитав: «Підете зі мною? Ходім запитаємо»… і я сказав: чом би й ні… я знаю німецьку… Відтак ми подалися на Кладно і перед північчю вже були в Крочеглавах, запитали в німецького патруля, де будівля гестапо. І патруль нам показав, куди йти. Ми стояли перед брамою, на другому поверсі йшла якась забава, шум і галас, якийсь дзенькіт і жіночий пронизливий сміх… Змінився патруль, була вже перша ночі, і я запитав старшого охорони, чи можна поговорити з начальником гестапо. І він заволав: «was?» і сказав, щоб ми прийшли вранці, але тут відчинилися двері і вивалилася юрба есесівців в одностроях, вони розходилися і весело прощалися, як після якоїсь гулянки, якогось святкування, іменин чи уродин, а я пригадав, як щодня у піднесеному настрої гості покидали готель «Париж», коли настав їхній час чи була пора зачиняти… на верхній сходинці стояв військовий, він тримав канделябр зі свічками, п’яний, у розхристаному мундирі, волосся звисало на лоба, він піднімав на прощання свічник, а коли побачив нас, спустився на самий поріг і запитав старшого охорони, який віддав йому честь, хто ми такі. І старший відповів, що ми хотіли б з ним поговорити… і вбивця сказав, аби я переклав усе, що він мені казав, що він десять років відсидів у в’язниці і тепер прийшов у Лідіце додому, і не знайшов ні Лідіце, ні матері, і що він хоче знати, що сталося з його мамою. Начальник засміявся, з нахиленої свічки, ніби сльози, скрапували крапинки гарячого воску… він почав підніматися по сходах, але потім заволав: «halt!» Двері охорони відчинилися, начальник знову спустився й запитав: «За що ти отримав десять років?» І вбивця відповів, що вбив батька… Начальник підняв свічник з тими свічками, що все ще крапали воском, і освітив обличчя вбивці, і враз ніби ожив, ніби зрадів, що доля в цю ніч послала йому того, хто прийшов запитати про свою матусю, хто вбив свого батька і хто виявився у становищі, в яке часто потрапляв сам начальник, коли вбивав за наказом чи власноруч… і ось я, котрий обслуговував ефіопського імператора і часто ставав свідком, як неймовірне стає дійсністю, я побачив, як державний імперський вбивця, вбивця тисяч, розцяцькований нагородами, які дзвеніли у нього на грудях, ступає сходами вгору, а за ним крокує звичайний вбивця, батьковбивця, я хотів піти, але старший охорони узяв мене за плечі, показав на сходи і грубо завернув до них… Потім я сидів за великим столом перед залишками пригощення, такі столи бували після весілля або випускних іспитів, залишки торта і надпочаті, недопиті і допиті пляшки, у центрі сидів п’яний есесівець і випитував знову і знову про те саме, а я перекладав, як усе відбулося біля того стовбура горіха десять років тому, але найдужче начальник тішився з того, як досконало усе організовано на Панкраці, що ув’язнений так і не дізнався, що в Лідіце і з Лідіце сталося… І ще раз того вечора неймовірне здійснилося, бо мене, перекладача, що сховався за роллю перекладача з розбитим, але вже підгоєним обличчям, він не пізнав, але я пізнав у начальникові гестапо одного з гостей на моєму весіллі, того пана, який мене ані привітав, ані руки не подав, я тоді простяг келих і цокнув обцасами лакованих штиблетів, але так і зоставався стояти