Я обслуговував англійського короля - Богуміл Грабал

калік з ранами, що загнили після ампутації, на довгі загати цього озера, де не було жодної комахи, жодної рибки, взагалі все в цій воді здохло, і вже ніколи, доки витікає вода з галунових скель, ніколи не з’явиться тут життя, ось тут на березі й лежали каліки, які вже трохи підлікувалися, повільно плавали, у них не було однієї ноги чи обидвох нижче коліна, дехто взагалі був без ніг, і лише тулуби, як жаби, рухали у воді руками, і з голубого озера стирчали голови, усе скидалося на ті басейни над Дечином, здавалося, що це ті ж фраєри, ось вони підпливали, пробувши в озері, скільки велів лікар, підтягувалися на руках і виповзали на берег, як черепахи, і залишалися лежати й чекати, поки обслуга загорне їх у купальні халати і теплі ковдри, і повільно, одного за другим, цілі сотні, повезуть потрісканою загатою на головне плато перед їдальнею, де грала дамська капела і подавали обід… Найдужче мене переймало відділення з пошкодженими хребтами, ті, що тягали за собою усю нижню частину тіла, на суші і в воді вони були схожі на русалок, і ще безногі, що мали такий маленький тулуб, ніби голова сиділа просто на ногах, але вони любили грати в пінг-понг, у них були розкладні хромовані возики, на яких уміли так швидко пересуватися, що грали навіть у футбол, лише замість ніг користувалися руками, власне, в гандбол, і взагалі, заледве трішки оклигають ці всі одноногі, безрукі, з обгорілими головами, — всіх охоплювала страшна жадоба життя, бувало, вони грали в футбол і пінг-понг, і в той гандбол до самої темноти, а я сурмив їм, так гейби зорю, скликаючи на вечерю, і всі, коли приїжджали на своїх возиках або шкандибали на милицях, всі світилися здоров’ям, бо відділення, де я подавав їжу, називалося реабілітаційним, а в трьох інших пораненим фронтовикам лікарі робили операції і потім лікували електрикою та іонтофорезом… У мене через тих калік іноді виникали марева, бо я постійно бачив кінцівки, які вони втратили, і так виходило, що ті кінцівки, яких бракувало, я бачив, а ті, справжні, для мене зникали, і тоді я лякався — що ж, власне, я бачу? Тоді я завжди прикладав пальця до лоба і казав собі: чому ти так бачиш? Бо ти обслуговував ефіопського імператора, бо тебе вчив метрдотель Скржіванек, який обслуговував англійського короля. Раз на тиждень ми з Лізою їздили до синочка в Хеб у готель «Біля міста Амстердама»… Ліза тепер знову повернулася до свого плавання, бо то було її, вона щодня хлюпалася в тому озері і від купання стала, як бронзова статуетка, така міцна й красива, що я не міг діждатися, коли ми будемо разом, і Ліза ходитиме по хаті гола, і ми опустимо штори, і взагалі Ліза абсолютно змінилася. Вона накупила книг якогось імперського спортсмена Фура чи Фука про культ голого тіла, а що Ліза мала гарне тіло, то пристала до нудистів, хоча й не вступала до їхнього товариства, вранці вона подавала каву в самій спідниці, а бувало, що приходила й наголяса і, щоразу зиркнувши на мене, задоволено кивала і усміхалася, бо по моїх очах бачила, що вона мені подобається і що вона тепер красива… Але із Зіґфрідом, нашим синочком, була морока, будь-яку річ, яка трапляла йому в руки, він відразу шпурляв, поки одного дня, коли повзав по підлозі «Міста Амстердама», знайшов молоток, і дідусь жартома дав йому цвях, і цей шкраб наставив цвях і одним ударом забив його в підлогу… відтоді наш хлопчик, коли інші діти гралися брязкальцями й ведмедиками, коли інші діти вже бігали, наш Зіґфрід повзав по підлозі і кричав доти, поки не діставав молоточка і цвяшки, і забивав їх з великою радістю у підлогу, і коли інші діти вже починали базікати, наш синочок не тільки не ходив, а й не казав навіть «мама», тільки трясся за молотком і цвяхами, і якщо він був нагорі, то «Місто Амстердам» здригалося від ударів молотка, і підлога була геть поцвяхована, і завдяки тому його права рука стала, як у дорослого, навіть здалека було видно його сильне плече… і коли ми його провідували, це завжди була для мене мука, втім, синок ні мене, ні свою матір не впізнавав, нічого не вимагав, опріч молотка і цвяхів, а цвяхи продавалися за ордером, або на картки, або на чорному ринку, так що мені доводилося добувати ті цвяхи де тільки можна, і синочок ударами забивав шестисантиметрові цвяхи в підлогу, і після кожного удару я хапався за голову, бо з найпершого погляду у цій своїй дитині, у цьому гостеві, який був моїм сином, я розпізнав, що він є й залишиться кретином, і тоді, коли його однолітки підуть до школи, наш Зіґфрід ледве почне ходити, а коли інші діти закінчать школу, наш Зіґфрід ледве навчиться сяк-так читати, і коли інші діти вже одружаться, наш Зіґфрід навчиться визначати час і приносити газети, він сидітиме вдома, бо нікому не буде потрібний, хіба для забивання цвяхів… отак я дивився на свого синочка і за кожними провідинами бачив підлогу чергової кімнати, поцвяховану уздовж і впоперек, я тверезо міркував ще й тому, що дивився на нашого хлопчика не як на свого сина, а як на відвідувача ресторану… але те, що наш син був одержимий забиванням у підлогу цвяхів, було не просто так, ті цвяхи, що вганялися молотком у підлогу, мали свій сенс, бо коли гуркотів наліт і всі бігли в укриття, Зіґфрід радів цьому гуркоту і сяяв, у той час, як решта дітей зі страху накладали в штанята, наш Зіґфрід ляскав ручками й сміявся, і раптом ставав таким красивим, ніби десь дівалися його корчі, спадала пелена з мозку, і доки падали бомби, Зіґфрід забивав цвях за цвяхом, які ми брали в укриття, і гарчав сміхом… І я, котрий обслуговував ефіопського імператора, радів з того, що мій синочок хоча й тупенький, але не настільки, щоб провіщати майбутнє всіх німецьких міст, про які я знав, що з ними все скінчиться достоту так, як з підлогою в номерах готелю, я купував три кіля цвяхів і Зіґфрід забивав їх до обіду в підлогу кухні, а по обіді, коли він вганяв цвяхи в підлогу у покоях, я витягав із неабияким зусиллям цвяхи в кухні і подумки радів, що літаючі килими маршала Теддера[26] так само забивають у землю