Я обслуговував англійського короля - Богуміл Грабал

несподіванки вражений був тим, що зі мною сталося, але раптом майже зрадів і вже завмирав від страху, щоб мене не відразу випустили, бо війна однаково хилилася вже до кінця, я хотів, щоб мене посадили, щоб я опинився в концентраційному таборі, я мріяв, щоб мене посадили саме німці, і німці, моя щаслива зірка світила мені, відчинили двері й повели мене на допит, і коли я все про себе розповів, і про причину приїзду до Праги, слідчий споважнів і запитав, кого я чекав. І я сказав, що нікого, і знову відчинилися двері, увійшли двоє цивілів, кинулися на мене, розбили ніс, вибили два зуби, я впав, вони нахилилися наді мною, знову і знову запитували, кого я чекав, хто повинен був передати мені звістку, я відповідав, що приїхав погуляти по Празі, просто так, на прогулянку, тоді один з них нагнувся, підняв моє лице, схопив за волосся і став бити головою об підлогу, а той, що допитував, кричав, що зиркання на годинник означає пароль, та що я пов’язаний з підпільним більшовицьким рухом… потім мене занесли й кинули до ув’язнених, ті витягли мені вибиті зуби, обтерли кров з лиця і розбитих брів, а я радів і сміявся, мовби нічого не відчував, ні побоїв, ні ран, ні ударів, і всі дивилися на мене так, гейби я був сонцем, героєм, бо, коли шпурнули мене в камеру, то ті есесівці з відразою волали: «Ти більшовицька свиня!», а в моїх вухах їхні слова звучали, як ніжна музика, як слова коханої, бо я починав усвідомлювати, що це вхідний талон, зворотний квиток до Праги, очищувач, єдиний плин, який здатен відмити все те, в чому я закалявся, одружуючись із німкою і стоячи в Хебі перед нацистськими лікарями, які оглядали мого прутня, чи годен він запліднити німецьку арійку… обличчя, яке мені розбили тільки за те, що я дивився на годинник, стане моєю єдиною перепусткою, яка зможе витримати перевірку, отже, я увійду до Праги як борець проти нацизму, і, головне, я доведу всім цим шроубекам і брандейсам, всім власникам готелів, що належу до них, бо, якщо залишуся живий, обов’язково куплю найбільший, який тільки існує, готель, хай якщо не в Празі, то деінде, бо з валізкою марок — як хотіла Ліза — я міг би купити навіть два готелі і вибрати їх десь у Австрії або Швейцарії, але в очах австрійських або швейцарських готелярів я не був би нікчемою, їм би я не мусив щось доводити, з ними у мене не могло бути жодних рахунків з минулого, перед ними я не мусив виструнчуватися, але мати готель у Празі, і в Празі вступити в гільдію власників готелів, і досягти поста секретаря всіх празьких готелів, ось тоді б їм довелося мене визнати — не любити, але поважати, а мені нічого іншого в майбутньому й не треба… Отак я відсидів на Панкраці повних чотирнадцять днів, на подальших допитах стало ясно, що трапилася помилка, що німці дійсно вистежували людину, яка повинна була глянути на годинник, що вони вже схопили зв’язкового і від нього дізналися все, що потребували, навіть те, що там, на вокзалі, був хтось інший, а я пригадав, що там стояв Зденек, і що він теж хотів поглянути на годинник, а що Зденек мій приятель, замість якого взяли мене, то він стане кимось дуже важливим, і якщо не хтось із співкамерників, то вже ж таки Зденек обов’язково мене захистить, тому, повертаючись із допитів, навіть, якщо мене й рукою ніхто не торкався, я відновлював кровотечу з носа, а при цьому усміхався і сміявся, а з носа мені дзюрила кров… врешті мене звільнили, слідчий вибачився, проте підкреслив, що інтереси Рейху зобов’язують, хай краще дев’яносто дев’ять невинних будуть помилково покарані, ніж один-єдиний винний утече від них… І ось надвечір я стояв перед брамою панкрацької в’язниці, а за мною вийшов ще один звільнений… він як вийшов, так і звалився, сів на тротуар, у фіолетовому затемненні проїжджали трамваї, текли вгору і вниз потоки перехожих, молодята трималися за руки, у сутінках гралися діти, ніби й не було війни, ніби на світі лише квіти, обійми і закохані погляди, у цих теплих сутінках блузки і сукні на дівчатах були такі звабливі, що я теж охоче дивився на те, що було приготоване для чоловічих очей і зумисне обіцяло еротичні радощі… «Яка краса», — сказав той чоловік, коли отямився, і тоді я запропонував йому свою допомогу… я спитав: «Скільки років?» Він сказав, що відсидів десять років… і хотів встати, але не зміг, мені довелося його підтримувати, він запитав, чи я не кваплюся. Я відповів, що ні, а коли він запитав, за що я сидів, я сказав: «За нелегальну діяльність», відтак ми рушили до трамваю, і мені довелося допомагати йому, і знову скрізь, у трамваї і на вулицях, було повно людей, і всі нібито поверталися або йшли на якусь танцювальну забаву, лише тепер я помітив, що властиво пражанки красивіші, ніж ті німки, що в них кращий смак, бо на німках будь-який одяг сидить як однострій, що їхнє вбрання, ті дірндли[29] й зелені камізельки з мисливськими капелюшками несуть відбиток чогось військового… І ось я сидів біля сивого молодика, напевно, йому було не більше тридцяти, і я сказав, що він хоч і сивий, але ще такий молодий, а потім ні з того ні з сього запитав: кого ви убили? Він хвильку повагався, потім довго дивився на випнуті перса дівчини, що трималася однією рукою за петлю в трамваї, і спитав: звідки ви знаєте? І я відповів, що обслуговував ефіопського імператора… так ми доїхали до кінцевої зупинки «одинадцятки», уже стемніло, і цей убивця попросив, аби я пішов з ним до його матусі, щоб провів його, бо він дорогою може впасти… відтак ми курили й чекали автобуса, який швидко прийшов, потім проїхали три зупинки і вийшли біля Конічкового Млина, цей убивця сказав, що краще піде задвірками через село Макотряси, аби скоріше бути вдома, і, головне, щоб здивувати матусю і вибачитися перед нею… я сказав, що піду з ним до околиці, до воріт рідної хати, потім повернуся на головну дорогу і поїду автостопом, усе це я робив не з якогось співчуття чи люб’язності, я завше думав про те, щоб у мене було якнайбільше алібі, коли закінчиться війна, а те, що вона скоро закінчиться, цього не