Я обслуговував англійського короля - Богуміл Грабал

Шроубеком і Брандейсом та іншими, і що цю засуху послала мені моя щаслива зірка, а це нещастя — моє щастя, завдяки якому я відчув себе там, де мріяв бути уві сні, у якому ерцгерцог підносить мене до шляхетського стану, адже я, усе той самий коротун, такий самий піколик, як і раніше, а все ж я високий, я мільйонер… Але потім спливав місяць за місяцем, і мені ніхто нічого не присилав, ніхто не вимагав, аби я заплатив мільйонерський податок, і тоді я купив два грамофони, а на додачу замовив прегарний оркестріон, я купив не лише шафограйку-оркестріон, а й стару каруселю з такими великими кониками, оленями й ланями, які гойдалися, і велів цю каруселю розібрати, а коней і оленів на колишніх пружинах поставити на парапеті довкола озера, і кожен гість міг сісти на них з дружиною, немов у якісь шезлонги, такі французькі стільці, обернені один до другого, такі фотелики, в яких можна сидіти з панночкою і розмовляти, і ось я поставив по два олені і по двоє коней поряд, ніби на якійсь галантній верховій прогулянці, і справді це прижилося, гості сідали з панями на коней і оленів, награвав оркестріон, гості гойдалися на цих дерев’яних звірятках з прекрасними чапраками й красивими очима і зі всім рештою, бо ця каруселя була німецька, якогось багатого власника стрільниці і луна-парку… Відтак одного дня до мене прийшов Зденек, він став великим паном у районі, а може, і в краю, і геть змінився, він став зовсім не такий, як бувало, гойдався на коні і розглядався довкола, і коли я сів на сусідню конячку, він тихенько розповів, а потім на доказ показав складений папір і, перш ніж я заперечив, неквапно розірвав цей папір, у якому писалося, що я мільйонер і повинен заплатити мільйонерський податок, потім Зденек зістрибнув з коня і кинув у вогонь ту картку, той прекрасний для мене, майже шляхетський указ, він сумно так усміхнувся мені, допив мінеральну воду, він, той, що пив лише міцний алкоголь, і з сумною усмішкою пішов від мене, його чекала розкішна машина, чорна лімузина, щоб знову відвезти туди, звідки він приїхав, кудись у політику, у якій він працював, у яку, напевно, вірив, яка його підтримувала і яка, мабуть, була прекрасна, якщо могла замінити хвацькі витівки, на які він витрачав усі гроші, що мав при собі, завжди якісь філантропічні фіґлі, мовби ці гроші палили його, і він квапився повернути їх людям, вважаючи, що вони належать їм… а потім події закрутилися так, як я мріяв, у готелі «У розколині» я влаштовував сенсаційні вечори і пополудневі розваги, грамофони й катання на ковзанах, багаття у коминках кузні і довкола замерзлого озера, але гості, які приїжджали, були сумні, а якщо веселі, то якось не так, це була не та веселість, яку я знав, це була така роблена веселість, як у німців, коли вони раділи, але знали, що зі своїми дружинами й коханими бачаться в «Кошичку» востаннє, а потім з «Кошичка» простували на фронт… Ось так і мої гості прощалися зі мною, подавали руку і махали з машин, ніби виїжджали назавжди і вже ніколи сюди не приїдуть, а якщо приїжджали, то знову було те ж саме, вони були сумні, меланхолійні, бо все в політиці перевернулося, хоч сюди ще не дійшло, був лютий[33], і всі мої гості знали, що настав їхній кінець, вони тринькали все, що могли, але безтурботність і радість щезли, я теж перейняв у них цю печаль, переставши щоночі замикатися й зашторюватися, щоб потім з самим собою розкладати, наче пасьянс, стокронки щоденного виторгу, який щоранку я заносив до банку, куди саме в ті дні я поклав уже мільйон крон… відтак прийшла весна, і мої гості, так само, як німецькі офіцери до «Кошичка», поверталися не всі, переважна більшість моїх почесних відвідувачів переставали приходити, і я довідався, що вони загинули, що були заарештовані, ув’язнені, а деякі втекли за кордон… але приходили інші гості, виторг став ще більший, а я думав, що ж сталося з тими, хто бував у мене щотижня, а з них сьогодні прийшло тільки двоє, і ці двоє мені сказали, що вони мільйонери і завтра їх засудять, що їм веліли взяти з собою міцні черевики, і ковдри, й запасні шкарпетки, а ще харчі, і що їх відвезуть кудись до збірного табору, бо вони мільйонери… і я зрадів, добре, що в мене теж мільйон, я приніс ощадну книжку і показував цим двом гостям, в одного був завод спортивного знаряддя, а в іншого фабрика штучних зубів, я показав їм ощадну книжку, а потім пішов і взяв наплечник, міцні черевики на шнурках, запасні шкарпетки, їжу в консервах, бо я теж наготувався, що за мною прийдуть, бо фабрикант штучних зубів розповів, що всі власники празьких готелів уже отримали такі повістки… І на світанку вони виїжджали і плакали, бо їм не вистачило відваги перебігти кордон, вони вже не хотіли ризикувати, вони казали, що Америка і Об’єднані Нації цього не допустять, що вони все своє отримають назад, повернуться у свої вілли, до своїх сімей… Я чекав день, потім два, потім тиждень, я отримував з Праги вісті, що всі мільйонери уже в збірному таборі, що цей табір у церковній семінарії в монастирі Святого Яна під Скалою, у величезному монастирі і бурсі для майбутніх священиків, яких виселили… Відтак я вирішив, що піду туди, але саме того дня прийшли з району і вручили мені делікатне повідомлення, що національний комітет забирає готель «У розколині» і що я тимчасово залишуся тут, як керівник, а всі майнові права переходять до народу… Але я розлютився, бо знав, як, напевно, все вийшло, знову Зденек, і ось я вирушив у район і завітав до канцелярії Зденка, він нічого не казав, лише сумно усміхався, узяв зі столу картку і на очах у мене знову її розірвав, а мені сказав, що мою повістку він порвав на свою відповідальність, бо тоді, коли я дивився на годинник, я все взяв на себе, але я відповів, що такого від нього не чекав, я думав, що він мій товариш, а він проти мене, бо я усе своє життя нічого так не прагнув, ні задля чого так не викладався, як задля одного — мати готель і бути мільйонером… Я пішов і тієї ж ночі постав перед брамою освітленої