Я обслуговував англійського короля - Богуміл Грабал

там поставити білий столик з білими прозорими кріслами й стільцями і випивав тут після обіду одну, а увечері ще одну пляшку французького коньяку… оточений тими верстатами, він дивився на досить нудний краєвид з млином унизу, туди, де Великі Поповичі, але чимось тому письменникові цей краєвид видався таким красивим, а ті верстати такими мистецькими, що він сказав мені, що такого ще не бачив, у такому готелі ще ніколи не жив, що таке в Америці може собі дозволити хіба який-небудь знаменитий актор, Ґаррі Купер або Спенсер Трейсі, а з письменників це міг би купити хіба Гемінґвей, і він запитав, скільки б я хотів за це, і я сказав, два мільйони крон… він підрахував щось на столі і, покликавши мене знову, витяг чекову книжку і сказав, що він це купить і пропонує мені чек на п’ятдесят тисяч доларів… і я кілька разів перепитав, і він щоразу додавав чек на шістдесят, на сімдесят, на вісімдесят тисяч доларів… але я бачив і знав, що цей готель не можу продати і за мільйон доларів, що він для мене все, бо цей готель «У розколині» — найбільший злет моєї снаги, моїх прагнень, тепер я став перший серед усіх власників готелів, бо таких готелів, як у пана Брандейса, як у пана Шроубека, у світі сотні й тисячі, але такого, як у мене, жодного… Відтак одного дня приїхали на авті найбільші празькі власники готелів, а з ними пан Брандейс і пан Шроубек, вони замовили вечерю, метрдотель і молодші офіціянти приготували їм стіл з найбільшою турботою і смаком, лише задля них я влаштував підсвічування скелі десятьма прожекторами знизу, захованими під рододендронами, і вся скеля була ніби в заграві, і завдяки цьому виступили гострі грані і фантастичні тіні, і квіти, і кущики, і я вирішив, якщо ці господарі готелів мають намір змиритися, прийняти мене до свого середовища, запропонувати мені членство у гільдії готелярів, я забуду про все так само, як забули й вони. Проте вони не тільки вдавали, що ніколи мене не бачили, а й сиділи спиною до всієї краси мого закладу, і я поводився так само, я відчував себе переможцем, адже я переконався, що вони обернулися спиною до винятковості мого готелю лише тому, що побачили й зрозуміли, що я тепер сягнув вище за них, адже в мене зупинявся не лише Стейнбек, а й Моріс Шевальє, за яким приїхала і оселилася в околицях каменярні хмара жінок, Шевальє приймав їх вранці у піжамі, і вони кидалися на нього, ці прихильниці, роздягали співця, на шматочки розривали піжаму, щоб забрати на пам’ять смужку його піжами, якби вони могли, то розірвали б і самого Шевальє і понесли б на пам’ять шматочок м’яса, кожна на свій смак, але, судячи з їхніх уподобань, майже всі вирвали б із знаменитого співця перш за все серце, а потім його прутня… і цей Шевальє притягав за собою стільки газетярів, що фотографії мого готелю з’явилися не лише у всіх наших, а й в іноземних газетах, я отримав вирізки з «Frankfurter Allgemeine», «Zůricher Zeitung», «Die Zeit», і в самій «Herald Tribune» був мій готель, і в центрі плато навіжені жінки довкола Шевальє, а позаду й довкола них ці скульптури з інструментів і верстати, оточені білими столиками й стільцями, в яких спинки зроблені у вигляді стилізованих пагонів винограду, які викували художники-ковалі із залізних смужок… тому, по суті, й приїхали ці готелярі, хоча зі мною й не змирилися, вони приїхали лише заради того, щоб побачити, і те, що вони побачили, було набагато могутніше й красивіше, ніж вони уявляли, і головно тому, що тепер, коли вони побачили й зрозуміли, що каменярню зі всім, що в ній залишалося, я купив за копійки, вони заздрили, бо я, як купив, так все й залишив, як було, а перебудував лише усередині, і тепер кожен, хто хоч щось у цьому тямив, визнавав і цінував мене, мовби я був якимсь митцем… і це був мій злет, те, що зробило з мене людину, яка недаремно прожила. Я й сам лише тому почав дивитися на свій готель, як на художній твір, як на моє творіння, бо таким бачили його інші… вони відкрили мені очі, і я, правда, вже потім, вже опісля, але таки зрозумів, що, по суті, ці верстати і є скульптури, красиві скульптури, які я не віддав би за жодні скарби, я навіть думав, що цей мій об’єкт у каменярні схожий на те, що зібрав мандрівник Голуб, що зібрав етнограф Напрстек, і ще прийде час, коли тут на кожному верстаті, на кожному камені і всюди буде табличка «пам’ятник історії»… та все ж я почувався приниженим цими готелярами, що я й досі не належу до них, що я їм нерівня, і хоча я перевершив їх, ночами я часто шкодував, що нема більше старої Австрії, були б маневри, оселився б тут якщо не сам цісар, то якийсь його ерцгерцоґ, і я його обслуговував би, готував різні страви, і він, звичайно б, підвищив мене до шляхетського стану, не високо, але так, щоб я став бароном… І я так мріяв, аж поки настала страшна спека і на полях усе висохло, і розтріскалася земля, і діти кидали записочки в тріщини, що утворилися в землі, а я мріяв про зиму, коли випаде сніг і прийдуть морози, як я відполірую плесо озера і на це озеро поставлю два столики і на них два старі грамофони, один з блакитною, а другий з рожевою сурмою, схожою на велику квітку, куплю старі грамофонні платівки і гратиму лише старі вальси і характерні інтермеццо, і в кузні палатиме вогонь, а на березі озера в металевих кошиках горітимуть поліна, і гості будуть ковзатись, я куплю або звелю зробити старі ковзани на ремінцях, і кавалери прищіпатимуть ковзани дамам, сівши навпочіпки, а на коліна поставивши дамські ніжки, і я подаватиму гарячий пунш… і доки я так мріяв, газети й політичні партії сперечалися, хто оплачуватиме засуху, під час якої мені так прекрасно мріялося про зимові свята в готелі «У розколині», а в парламенті депутати і члени уряду сварилися теж через те, хто оплачуватиме засуху, і зійшлися на тому, що це зроблять мільйонери, і я прийняв це рішення зі спокоєм, бо я теж мільйонер, і я сподівався, що тепер моє ім’я з’явиться в газетах, що воно буде поряд зі