Я обслуговував англійського короля - Богуміл Грабал

гуркотом теслярською сокирою забиває цвяхи в підлогу номера, і потім щодня не лише в тому, а й у другому, і в третьому, і в десятому і навіть, нарешті, в сороковому номері — у всіх відразу номерах і всюди по всіх підлогах рачкує мій синочок, сорок синочків, і кожен потужним помахом забиває в підлогу цвяхи, в одну підлогу за другою, і так щодня до сорокового дня… і коли я на сороковий день, очамрілий від ударів, запитував, чи не чує хто-небудь ударів молотка, то ніхто не чув, окрім мене, і тоді я цей готель поміняв на інший, навмисне вибрав лише з тридцятьма покоями, але все повторилося й там, і тоді я второпав, що гроші за поштові марки були неправедні, що це були гроші, які відібрали насильно, і людину при цьому вбили, може, це були марки якого-небудь чародія-рабина, бо удари і цвяхи, що були забиті в підлогу, насправді були забиті в мою голову, за кожним ударом я відчував, як цвях проникає мені в череп, при другому ударі він увійшов у череп до половини, а потім і ввесь, і під кінець я не міг навіть ковтати, бо ці довгі цвяхи врешті досягли самого горла… але я глузду не втратив, бо в мене була мета мати готель і дорівнятися до всіх власників готелів, і я не хотів і не міг відступити, адже я жив лише однією мрією, що колись досягну, скажімо, такого становища, як у власника готелю пана Брандейса, не те, щоб у мене було золоте начиння на чотириста гостей, як у нього, а бодай лише сто золотих наборів, зате в мене житимуть найзнаменитіші іноземці… і тоді я почав будувати готель, зовсім не такий, як інші готелі в Празі, я купив покинуту каменярню і почав доповнювати й покращувати все, що там було, як у готелі «Тіхота», основою готелю стала величезна кузня з глиняною підлогою і двома коминами, я залишив і четверо маленьких ковадел зі всіма молотками і всіма кліщами, що висіли на чорних стінах, у цих коминах і ковальських горнах на рожнах на очах у гостей будуть смажитися шашлики й мисливська печеня, я купив шкіряні крісла й столи, все за порадою архітектора, вар’ята, який усе, що омріяв сам, виконував для мене, і він завше був у такому самому захваті, як і я, і ось того самого дня, як ми влаштували цю кузню, я ліг у ній спати, і в першу ніч я почув удари, але вони були зовсім слабенькі, в глиняну підлогу ці цвяхи входили легко, як у масло, так що удари в моїй голові відлунювали приглушено, і я зі ще більшим бажанням взявся будувати готельні номери, маленькі келії, влаштовані в довгому бараку, на кшталт барака в концтаборі, тут раніше були роздягальні й туалети для робітників, але я велів переобладнати їх у номери, у тридцять номерів, і на пробу звелів зробити підлогу з грубої, шорсткої плитки, такої, яку виробляють в Італії та Іспанії, і всюди, де буває спекотно, і першого ж дня я вирішив перевірити і прислухався, але почув, як ті цвяшки лише ковзають по моїй голові, вибиваючи іскри, такий твердий був цей кахель, а згодом ті удари після марних зусиль стихли, і я видужав і почав спати так, як спав досі… будівництво йшло так швидко, що за два місяці я відкрив готель і назвав його «У розколині», бо в мені теж щось розкололося і відпало. Це був справді першокласний готель, і жили тут лише ті, хто заздалегідь замовляв номер, готель стояв у лісі, і номери півколом огинали блакитне озеро на дні каменярні, а на гранітній скелі, що височіла на сорок метрів, я велів альпіністам посадити альпійські рослини і декоративні кущі, які зростають у подібних умовах, і ще над озером було напнуто сталеву линву, один її кінець закріпили на вершині скелі, а інший спускався до самого низу, щовечора у мене в готелі був атракціон, я наймав артиста, який брався за ролик, таке сталеве кільце зі вставленою у нього жердиною, вичікував момент, відштовхувався від скелі, з’їжджав линвою вниз, а над озером відпускав ролик, який котився до самого низу, і артист, світячись у фосфоруючому костюмі, на мить завмирав у повітрі, робив сальто, і тоді, випрямившись, із витягнутими руками пірнав у глибоке озеро, щоб потім поволі, не кваплячись, в облягаючому фосфоруючому костюмі пливти до берега, на якому стояли столики й крісла. Все було біле, я все велів пофарбувати на біло, білий тепер став моїм кольором, я влаштував такий собі Баррандов[32], але в мене вийшло оригінальніше, я міг тепер змагатися з кожним, я сказав би їм… якщо чесно, ідею з роликом підказав піколик, який одного дня після обіду піднявся нагору, вхопився за цей ролик, з’їхав униз і відпустив його над озером, гості закричали з жаху, хтось підскочив, а хтось упав у крісло, всі крісла були в стилі Людовика, а піколик у фраку випростався, знайшов у повітрі рівновагу і головою пірнув у плесо, озеро ніби його проковтнуло… і в ту ж хвилину я зрозумів, що таке повинно бути тут щодня і що ввечері костюм треба підсвічувати, я не міг на цьому прогоріти, навіть якби захотів, бо такого не було ні в кого, не лише в Празі, а й у всій Чехії, а може, й Центральній Європі… як я потім дізнався, і в цілому світі, бо одного дня мені доповіли, що в нас поселився письменник на прізвище Стейнбек… він скидався на морського капітана або пірата, і йому так тут сподобалося, та кузня, яку я переробив на залу, і цей вогонь, і ці кухарі, що працювали просто перед гостями, і те, що вони тут таки досмажували шашлики й мисливську печеню, і гості від того, що дивилися на них, починали відчувати такий голод і такий апетит, що були схожі на дітей, отже, цьому письменникові над усе сподобалися різні верстати, що лишилися від каменярні, запилюжені дробарки граніту і голі конструкції риштовань, тут можна було бачити все, достоту, як на виставці млинів або на виставці, де показують авта у розрізі, щоб видно було мотор, отже, цей письменник був просто зачарований тими верстатами, що стояли на майданчику перед каменярнею, ці верстати стояли там, ніби десятки скульптур, створених зварйованими скульпторами, усілякі кинуті фрези й токарні верстати для каміння, і ось цей письменник, називався Стейнбек, звелів