Маринчина лялька - Зінаїда Валентинівна Луценко

– Бо дівчатам тої науки не дуже й треба, однак вони повиходять заміж, та й одна дорога – у колгосп, на завод або – на ферму. А от тобі треба вчитися! – стою над головою в сина і все товчу й товчу своєї.

Іван же вчитися любив. Особливо – вірші читати вголос.

Колись трусів не було. Мирося сяде на лежанці, та й слухає, як Іван раз по раз вичитує напам’ять, що у школі почув або сам де прочитав; гарна була в Івана пам’ять – слово в слово перекаже – геть усе! От Мирося його й заслухається, ноги широко розставить…

Аж раз до нас прийшов дядько Трохим – мій родич із Ш. Я посадила гостя біля столу, насипала борщу у миску; Іван – ще раз розказує вірша, а Мирося сидить на лежанці, слухає. І тут дядько каже:

– Ну, Маринко… – і показує мені на лежанку.

Я озирнулась, а у Миросі «вся краса твоя чудова – в мене на виду!».

Я тоді кажу уголос:

– Дівко! Що це ти так сидиш?! Ану ж закрийся!

І моя Мирося вперше у житті відчула сором; звела вона докупи ноги, на виду вся запалилась.

– Ти бач… Ще й коси розпелехані… – дорікає мені дядько. – Чого це вона така в тебе нечупара?

Я тоді й спахнула.

– Йди і заплетись! – кричу. – Бо он людей стидно…

Я своїх дівчат не плела ніколи. Ганя і Маруся якось самі навчились. А вже Миросю заплітала Маруся: довгі стрічки вона уплітала в дві коси. Починала плести прямо аж від лоба, а далі – від потилиці – уже ділила на чотири. Та так тісно заплете, що шкіра Миросі із лоба лізе аж на голову, дитина й нахмуритись не може. Маруся не мала часу і на цілий тиждень заплітала. То Мирося і спала з тими стрічками, і гралася. От і сиділа розпелехана…

– Хочеш вишень із вишняку? – жаліє дитину дядько. Виймає із торби пляшку. Мені ллє до чарки кришку пійла, а Миросі віддає бубки.

Та у мене й свій був вишняк, було із чого його робити.

Бо чого-чого, а вишневих дерев тоді, як і зараз, по селу скрізь росло багато. У мене росли в садку, і по межі до берега, над глибокою виспою. Я і вишняк з вишень робила, і сушила на зиму, щоб варити узвар.

Які тоді були наїдки, ласощі? А діти дуже любили вишні. Уже ось-ось дерево перецвітає, а вони й заглядають на бубки – чи вже жовтіють; обривають, гризуть їх, мацають – чи кісточка м’яка. Особливо любила ягоди Мирося, як зачервоніють – тоді для неї свято, наїсться ягід досхочу!

Позаду Олександриної хати, у ярку, була дітям гарна забавка: як під час війни через наше село їхали німецькі танки, так один там і перекинувся – тепер лежав собі, перевернутий догори гусеницями. Уже й хміль і дикий виноград почали його обплітати. Аж якось приїхали в село чужі чоловіки, походили-подивилися на танка… Та й повернулися із тягачем. Пробували витягати, і так, і сяк, але!.. А тоді вирішили розібрати. І поки дядьки танка розбирали, моя Мирося робила бізнес. Нарве ще зранку в залізну кружечку вишень, та й біжить продавати. На зароблені гроші купляла цукерки й пряники.

Одну кружечку продасть, та й знов побігла – лазить по деревах. Мирося дуже любила по деревах лазити. А найбільше через те, що хотіла, аби хтось її там побачив і почав сварити. Можна ж було б і знизу вишень дістати, і не лізти на самий верх, але Мирося лізе, та ще на ту гілляку вибереться, що вона ось-ось може тріснути.

– Мамо-о-о-о-о! – кричить згори Мирося і вимахує руками, голими ногами обійняла стовбур.

– Що ти там робиш?!! – сварюся. – Зараз же злізь, бо ще впадеш!

– Не впа-а-а-аду-у-у-у!!! – гукає Мирося, і їй так втішно, що це я на неї накричала! Бо так, за роботою, й не бачу…

– Злізь мені, я тобі що сказала! – Мирося не слухається, і я таки йду до дерева, наставляю руки.

– Та зараз злізу, ще трішечки тут посиджу.

– Мені страшно, злазь! – стою і дивлюся знизу на свою дочечку, пильно-пильно дивлюся. Як же Миросю дуже тішив той мій пильний погляд! Бо коли б ще я так гарно на неї подивилась?

Як зацвітали вишневі дерева, вранці Мирося бігла хрущів трусити. Ще холодно і в ноги мокро – лежить роса, а Мирося вже мчить до вишень чи до черешні. А кури – табуном за нею. Мирося вхопиться за гілляку і чекає, поки дзьобаті геть усі зберуться. А тоді вона трусне і раз, і вдруге, а хрущі додолу тільки – луп! та луп! І під деревами зчиняється страшенний гам, і хрускіт – то кури трощать жуків, їдять. Дуже багато було колись хрущів!

Але найдужче Мирося любила бігати. Як треба вигнати до череди корову, то вона батіжком тільки цьвохне і:

– Гей! Гей! – кричить, корову підганяє.

Корова набирає ходу, дійки трясуться, вуха лопотять. А