Маринчина лялька - Зінаїда Валентинівна Луценко
Мирося поверталася назад задихана, а я вже наставляю до неї пляшку:
– Біжи, мені майок на витирання назбирай!
І це Миросі в радість! Швидесенько бере вона до рук пляшку і летить, як вітер, на берег. А там вилізе вверх по ясені, та й визбирує поміж його листям голубеньких комашок, трохи більших від бджоли, із зеленими переливами на спинках, напихає ними повну пляшку і біжить назад додому. А я з них роблю ліки: заллю майок горілкою, закупорю міцно корком і несу у темне й холодне місце.
Якось згадала при Миросі про її батька.
– От як твій батько та дуже пив горілку! – кажу. – Я колись поставила це натирання в комірчині. Воно ж недобре і смердюче, бо на жуках! А він і його знайшов, та й висушив до дна!
– Геть з майками?… – не йме віри Мирося.
– Геть із майками, цілу сороковку випив!
– Повну-повнісіньку?… – й губи покривила, стало бридко.
До сну вона лягає спати з Ганею.
– Ганю, розкажи мені казочку, – просить.
– Про кого?
– Про козу-дерезу.
І доросла сестра розказу, вже вкотре. Мирося добре цю казку знає, але дуже любить, щоб їй ще і ще казали.
– А тепер про Івасика-Телесика.
– Ну, слухай…
Ганя розказує, а маленька Мирося, мабуть, уявляє, як це той бідний хлопчик втікає від злої Баби Яги і лізе на високе дерево, як вона хоче його вхопити. Миросі дуже страшно і шкода Івасика. Вона починає пхинькати, вже й плаче.
– Ти знов?! – спиняю той плач. – Це ж просто казка! Ану мені затихни! Ганю, не розказуй дитині на ніч більше про таке, чуєш?! Спіть…
А тоді почали кудись летіти літаки. Прямо над нашим селом. День за днем…
– Це хоч не війна? – перепитувала Мирося в мене, або в сестер, у сусідів.
– Хто його знає…
– А як почнуть на нас кидати бомби?!
– Будемо ховатися…
І дитина моя несамовито кричала і втікала із дороги у кущі, падала в траву, закривала руками очі й плакала. І так кожного разу, як тільки почує, що гуде літак.
– Та хто це там так страшно виє?! Тільки на серце ляку наганяє… – перемовляються між собою жінки.
– Так то ж Мирося!
– Це котра?
– Ну та! Маринчина лялька! – кажуть.
– От уже ж страхопуд росте…
Та не тільки одна моя Мирося тих літаків боялась. Усі люди боялися.
Бо тоді тільки й розмов було – що про війну та їжу…
Частина другаГромадяни
Працюй у колгоспі,
Будь передовою,
Я буду учитись,
Змагатись з тобою.
«Удень я працюю». Народна лірична пісня1
Миросі моїй шість років, час було б і до школи збиратися.
– Антосі уже купили Букваря! – вона радіє, аж кричить, і заглядає пильно в очі. – А мені коли купите?
– І тобі купимо, аякже! – обіцяю.
