Маринчина лялька - Зінаїда Валентинівна Луценко
– Їж!
– Не такий смачний, як у баби Марці! – кричить мені Мирося.
– Часнику немає?
А якось баба Марця й каже (Миросі, Антосі і Уляні):
– Прийдіть і до нас, дівчатка, щоб Андрія справляти! Прийдете? Мої ж такі гарнесенькі!
– Прийдемо! Прийдемо! – радіють діти.
– І принесіть із собою калиту!
Вдома Мирося як причепилася до мене:
– Спечіть і мені, мамо, калача! Я теж хочу гратися в калиту!
– Та ти ще мала для того! – кажу.
– Нічого не мала! – кричить вона, мов навіжена.
Мусила я спекти. Правда, Олександра дала мені яєць, трохи муки – бо ж обоє наші дівчата йшли.
А там… Баба Марця усадила гостей за стіл, витягнула із запічка пляшку з горілкою, налила по повній чарці, та ще й припрошує:
– Та випийте хоч потрохи, мої ви лялечки! І будете веселіші!
Дівчата наші перезирнулися одна з одною: як це їм було горілку пити? Але ж це не хтось чужий давав, а баба Марця! От вони і причастились. Було дівкам тоді, певно, по років шість, повсідалися вони після вечері просто на землі, на сіно, та й почали співати – поробилися такі веселі! А баба Марця не довго й ждала, ще по одній налила.
– Та випийте, дівчатонька, мерщій по другій! Це так треба! Щоб ви кожна у парі були, щоб гарно заміж повиходили!
А тоді ще й по третій чарочці дала, на самім денці…
Грішка прийшов за Миросею – а вона, геть п’яна, спить посеред хати, біля неї покотом – Антося і Уляна. І баба Марця – під столом на сіні, теж хропе.
Грішка тільки плюнув, узяв сестру на руки, та й поніс додому. Дорогою зайшов до Гринюків:
– Тітко Олександро, біжіть і заберіть свою Антосю!
А тоді баба Марця зустріла якось мене на дорозі та й каже:
– От ваша Мирося гарно співає! Ой, так гарно!
– І що ж вона там співала? – сміюсь, випитую.
– Та всяких пісень!
Такі були тоді у нас для молоді розваги…
Аж тут у селі з’явилось радіо! Грішка дротики провів до хати – від Гринюків. А тоді – одів навушники… Мирося сидить на печі, Грішка їй дав одного навушника, іншого – для Івана: слухайте.
По радіо крутили п’єси: «Сватання на Гончарівці», «Часник і Галушка», «У степах». Приходили сусіди – у кого не було ще вдома такої чудасії, та й просилися послухати собі.
А то Грішка зі Степаном зробили рацію, протягнули через межу проводки, тулять до вух навушники.
– Ти що там робиш?! – гукає Степан по той бік дроту.
– Пообідав, та й хліб їм! – кричить до нього Грішка.
Грішка мій до всякої справи був беручким. А от вчитися – не любив із малку. Приходить якось додому…
– Навчи щось і мене! – просить у нього Мирося.
– Що ж я тебе навчу?
– А того, чого сам навчився в школі!
– Ну, тоді сідай!
І Грішка бере до рук перо.
– Ось, треба спочатку написати «М», – показує, виводить. – Це вуха, а тоді під ними «О», всередині «Л» – це буде рот. А тепер дві крапки, малюєш калачика, і ось так з’єднай – що виходить?
– Свиня!!! – радіє і плеще в долоні Мирося. – То це тебе у школі свиню вчили писати?
– Та ні… – відводить убік очі Грішка. – Це Микитка…
Микитка – був найкращий у Грішки друг, кілька років просидів у одному й тому ж класі, але не навчився ні писати, ні читати. А зате гарно малював свиней! У Грішки і Микитки була одна біда: вчителі на них сварилися, бо ті не хотіли вчитись. Я, хоч сама ні читати, ні писати геть не вміла – до школи ніколи не ходила й грамоти не знала, зате ж сина свого вчитись заставляла.
– Сідай і роби уроки! – приказувала я Грішці, і несла – викладала йому торбу на столі.
– Чого ви дівчат не заставляєте вчитися, а тільки мене? – не хотів учитися, й край. – Ганя до школи не ходила!
– Ходила, один рік… – зітхає Ганя. – І ще б пішла, тільки ж почалася війна, а далі мені не до навчання було… То хоч ви вже вчіться.
