Правила помсти - Ельма Кіраз

— Чому ти хочеш втекти? — чоловік уважно дивився на мене.

— Просто…у мене зараз насправді не найкращі часи в житті. Жахливі проблеми з…бабусею. Взагалі зі всім. Я хочу просто на деякий час зникнути. Кудись подалі. Перезапуститись. Щоб повернутися зі свіжою головою та змогти вирішити свої проблеми.

— Кіро, я і не думав, що в тебе настільки все складно. Мабуть ще й я тобі додав проблем.

— Чому? — я трохи напружилась, бо не розуміла, що він цим хоче сказати.

— Зі своїми почуттями. Я тепер розумію, чому ти намагалась відштовхнути мене.

— Ні, ну…це не зовсім так. Проте, деяку роль все ж це зіграло, — я важко видихнула та відвернулась до вікна. Там вже падав дощ, і хоч був вечір, але краплі на склі підсвічувались вогнями міста та проїжджаючих повз автівок. Я слідкувала за тим, як вони стікають і на якийсь час пргрузла у власних думках.

— Я поїду з тобою, — порушив тишу Артур, — якщо ти просиш мене, то в такому стані я не залишу тебе саму.

— Дякую…— я тихо відповіла, не відвертаючись від вікна, — вибач, що ти мусиш встрягати у мої проблеми.

— Це пусте. Я й так вже давно хотів піти у відпустку. А з тобою, думаю, цей час відпочинку буде ще кращим.

Я врешті повернула голову до Артура та слабо посміхнулась. Він зробив те саме. В той момент я не думала ні про що. Голова була повністю порожня. Та найбільше за все мені було страшно, адже хтось хотів вбити мене. Я впевнена, це не було пограбування. Інакше хоч щось, але зникло б. Ми вийшли з авто та швидко дійшли до будинку. Артур запропонував мені спати у своїй спальні, а сам же розстелив собі на дивані у вітальні. Зізнатись, мені було трохи ніяково. В голові чогось одразу зʼявились думки, що хто зна, що відбувалося тут на цьому ліжку. А потім я засміялась сама до себе. Проте мій стан вже був просто на грані істерики. І як тільки голова торкнулась до подушки, то я моментально відключилась. У глибокий сон без жодних сновидінь. 
Наступного дня Артур відвіз мене до моєї квартири, щоб я взяла свої речі, а сам поїхав в офіс, для владнання якихось питань. І пообіцяв, що приїде по мене і вже тоді ми відразу поїдемо. Я стояла навпроти відчиненої шафи і чомусь довго не могла вирішити, що мені потрібно. За якийсь час в двері постукали і після цього зʼявився Тарас. Я закотила очі, бо навіть бачити його мені було неприємно.

— Що відбувається? — спитав охоронець.

— Не твоя справа, — я діставала свої речі та складала в сумку, навіть не дивлячись в його бік.

— Ти кудись їдеш? — він говорив злегка зверхньо, від колишньої ввічливості не було і сліду.

— Тебе це необходить, — мені потрібно було в інший кінець кімнати, то ж довелося пройти повз нього. Я лиш кинула на Тараса короткий злий погляд.

— Ну дійсно. Для чого мені це знати. Щоб знову ти зустрілася з тим покидьком. Ти маєш вбити його, а натомість він тебе лапає і цілує. Як твоя совість це взагалі витримує?

— Закрий свого тупого рота, — я підійшла ближче та просичала, — що ти можеш знати про мою совість? Чи ти вирішив стати психологом? Я не потребую твоїх коментарів. 

— І цієї ночі ти знову була з ним, — він схрестив руки на грудях, — ви вже скільки разів переспали? Чудова помста, я б теж так хотів.

Я піднесла руку, щоб знову вдарити його, але мабуть Тарас це передбачив, бо вчасно перехопив її. Він грубо тримав мене та притягнув ще ближче до себе. Така поведінка мене просто вибила з рівноваги і я не змогла пручатися деякий час.

— Що ти собі дозволяєш, — я спробувала вирватись, але він лише сильніше стис мою руку.

— Що таке, Кіро? Ти ж любиш жорстокість. Тобі подобається цілуватися, обійматися та спати з вбивцею, — Тарас хитро посміхався і мене ледь не знудило від цього.

— А що таке? Ти ревнуєш? — я не знала, як повинна правильно реагувати на таке, — думаю, дідусь буде не в захваті.

— Ти не повинна бути з тим, хто знищив твою сімʼю…— його брови нахмурились, а я трохи розслабилась. Він нічого не зробить мені.

— Він хоча б ніколи ще не зробив мені боляче. І не переконував, що я божевільна. Коли я чітко знаю, що мене ледь не вбили.

— А може це і був він, не думала про таке? Ви ж з батьком так схожі. Думаю, він точно міг впізнати тебе.

— Відпусти! — я ледь не заричала, але Тарас не слухав мене. Його рука від моєї кисті посунулась вище і тримав він уже вище ліктя.

— Северин Богданович кожного вечора сидить і сподівається, що завтра вранці з вбивцею його сина буде покінчено. А ти й не збираєшся цього робити, правда?

— Пішов геть звідси, — пробурчала, — я більше не потребую твоєї охорони. Ти не впорався. Отже, ти більше не потрібен мені!

Ці слова я просто виплюнула йому в обличчя і побачила, як різко змінився його погляд. Очі потемніли. Брови нахмурились. Він виглядав так, наче щойно йому сказали найстрашнішу новину в його житті. Я переможно посміхнулась, бо була впевнена, що зачепила його за живе. Але потім... Сталося щось взагалі незрозуміле та божевільне. Тарас відпустив мене, але ту ж руку запустив у моє волосся та різко притягнув до себе, жадібно, розлючено та навіть жорстоко цілуючи в губи. Я навіть не змогла зробити вдих, настільки цей поцілунок був наполегливий та різкий. І потім так само різко він відпустив мене та відступив. Я вражено дивилась на Тараса, не рухаючись навіть. Він зняв зі свого пояса пістолет, з кишені піджака дістав глушник для нього і кинув все це на моє ліжко.

— Дідусь дає тобі останній шанс, Кіро. Якщо ти не зробиш цього, то це зроблю я. І совість твоя згризе тебе ще сильніше.

Останній погляд, повний ледь не зневаги і Тарас забирається геть. Я ж продовжую стояти на тому ж місці, лише повернула голову, щоб глянути на пістолет. Зовнішньою стороною долоні витираю свої губи. Це було просто жахливо. Напевно цей поцілунок буде снитися мені в кошмарах. Я взагалі ніколи не могла очікувати такого від Тараса. Потім я все ж беру себе в руки, складаючи свої речі в сумку. І коли все готово, я сідаю на ліжко поряд з пістолетом. Артур подзвонив і сказав, що за декілька хвилин приїде. А я просто дивлюся на знаряддя для його вбивства. І це все неправильно. Жахливо неправильно. Але в останній момент я відкриваю сумку, витягую всі речі та кидаю пістолет на дно. Нехай краще буде зі мною. Навіть якщо ніколи він не знадобиться мені. Але так я почуватимусь в безпеці.