Правила помсти - Ельма Кіраз
— Привіт.
— Привіт, Кіро. Щось давно не було тебе чути.
— Та я…мала справи.
— З Артуром Ігоровичем? — вона засміялась, — він взяв відпустку. Це ви разом час проводите?
— Щ-що…що ти таке кажеш…— я відчула, що зачервонілась.
— Та припини. Ще тоді було все зрозуміло, коли ти була у нас в офісі. Та я не наважувалась сказати. Але коли він прийшов і сказав, що його не буде по особистим причинам… і ти кудись зникла, то я зразу все зрозуміла. Зізнаюсь, це неочікувано.
— Ти краще скажи, як у тебе справи, — я швидко спробувала перебити її та перевести тему.
— Не знаю… наче нормально. Була у лікаря, вагітність проходить добре. І це поки що єдине, що мене радує.
— А батько дитини?
— До речі, почав зараз менше чіплятися. Намагається уникати. Наче й образливо, та насправді, я щаслива, що врешті спекалась від нього.
— А що ти плануєш робити далі? — я поцікавилась з щирої цікавості.
— Народжувати. Виховувати. Іншого варіанту я не розглядаю.
— Якщо тобі буде потрібна допомога… то я завжди поруч.
— Дякую, — я почула, що голос Олени затремтів, — я…я дуже рада, що тоді зустріла мене. Мені так бракувало справжньої подруги.
— Мені теж, — я посміхнулась сама до себе.
Ми ще порозмовляли деякий час про буденні речі і потім завершили розмову. І в той де час прийшов Артур, щоб покликати мене на сніданок. Я привела себе в порядок і ми разом пішли до літньої кухні, де вже чекав практично повний стіл їжі.
— Не соромся, пригощайся, — сказала мама Артура, — це у нас завжди так, не подумай. Наша бабуся дуже любить готувати.
— І годувати, — додав Артур, — бачила б ти мене в дитинстві, я був круглий як мʼячик.
Всі засміялись і я теж не стримала своєї посмішки. Вони були такими дружніми та веселими. І мені це так подобалось, я б теж колись хотіла мати таку саму сімʼю. Але і тут в цьому домі я почуваю себе так, наче з ними все життя. Після сніданку всім ще зробили чаю, але я захотіла його попити на вулиці. То ж пішла за стіл, щоб насолодитися тим, що оточує мене навколо. І знову погрузла у своїх думках, що занесли мене кудись так далеко, що я навіть забула, де я. Чай охолов, та я продовжувала його пити. А до тями мене привело щось пухнасте і досить важке, що впало на мої плечі.
— Сидиш тут, напевно, вся вже змерзла, — Артур накинув на мене плед.
— Дякую, — я трохи розгублено відповіла, — щось задумалась. Не помітила, як ти прийшов.
— Що з тобою? — він сів на лавку поряд зі мною, — з моменту, як ми тут, ти сама не своя. Розумію, я привіз тебе до своїх батьків… Ти напевно не цього від мене чекала, — він засміявся.
— Та просто…у мене в житті все настільки складно. Можна фільм знімати або писати книгу. Думаю, багато хто б плакав.
— Мені вистачило того, що твої батьки померли, щоб зрозуміти, яка ти сильна. Бо це жахливий удар. Але і розумію, наскільки важко постійно тримати себе в руках. Вдавати, що все гаразд.
— Я просто часто думаю, чому все так несправедливо…— я замислено відповіла.
— Мабуть я заважаю тобі, — Артур різко підвівся, але я поклала свою долоню йому на коліно, зупиняючи.
— Будь ласка, не йди, — я дивилась в сіро-зелені очі, що здавались мені надзвичайно рідними, — з тобою мені…добре.
— Ці слова варті багато чого, — Артур прошепотів і посміхнувся кутиком губ.
Я уважно дивилась на нього. Вкотре вивчала кожен куточок обличчя, а особливо очі. Які ж вони були у нього гарні. Таких я, напевно, ні в кого не бачила ще жодного разу. Хоча з моїм життям я й особливо людей практично не бачила, адже дідусь тримав мене у чотирьох стінах. Між нами повисло мовчання. І ніхто не думав його порушувати. А мій погляд опустився на губи Артура. Як часто він посміхався. Так, що кутики підіймались догори. Отже він щалива людина. Цікаво, а як виглядаю я, коли сміюсь? Але на це питання я не встигла дати відповідь, бо гарячі губи навпроти накрили мої. Ніжно, обережно. Спочатку на секунду я затримала подих, але потім повністю віддалась цьому пориву. Відразу стало жарко, але плед тут був точно ні до чого. Мені навіть було байдуже, що в літній кухні вся сімʼя Артура. Ну то й що, вони і так думають, що ми пара. А в мене всередині загорівся вогник, який дійсно хотів би цього. Бути разом з Артуром.
