Правила помсти - Ельма Кіраз

Я відчула різкий головний біль, але розплющити очі просто не було сили. Мені здавалося, що хтось одягнув мені на голову металеве відро і товче по ньому молотком. Проте свідомість розуміла, що навколо абсолютна тиша. Я памʼятала все, що відбувалося і відчула, як страх знову заповнює все моє тіло. Тому тепер розплющувати очі було просто страшно. Та я почула наче поряд хтось поворухнувся і все ж від страху довелось прокинутись. Я прокліпалась і зрозуміла, що лежу на ліжку. Це моє ліжко, моя спальня…отже, я вдома. Потім мій погляд опустився і я побачила Тараса, що сидів на ліжку і здається клацав у телефоні.

— Т-ти…ти врятував мене…— мій голос був тихий та хриплий.

— О, — він відволікся та звернув на мене увагу, — отямилась вже.

— Ти встиг, — я заплющила очі від полегшення, — хто? Хто це був?

— Ви це про що? — він вигнув одну брову, — наснилось може щось?

— Як же… Тут був якийсь чоловік. Спочатку він схопив мене, а потім щось зробив, щоб я втратила свідомість.

— Ем. Ви впевнені, що вам це не приснилося? Бо коли я приїхав, ви просто лежали на підлозі в передпокої. Може вам стало погано?

— Ні! — я підвелась на ліктях і спробувала сісти. Голова просто гуділа, але мені було байдуже, — це точно було насправді. Він ще сказав, що це якась розплата…

— Ну це смішно. Може ви сильно вдарилась і вам це все приснилося? Страшний сон?

— Тарасе, — я просичала, — це був не сон і не вигадка! Хтось вдерся до мене додому та зламав замок, — я повільно підвелась і впевнено пішла до дверей. 

Вони були зачинені, але очевидно, що це зробив Тарас. Я взяла ключі і дочекалась, коли охоронець підійде. Відчинила двері і почала крутити ключем в замку, і… все було нормально. Такий же звук, такий же тугий поворот, як і завжди. Бо ввечері чудово відчувалося, що в ньому поколупалися.

— Неможливо…— я прошепотіла і ще раз спробувала, але все було й далі нормально. Я розлючено гримнула дверима та кинула ключі на комод.

— Я ж кажу, що це все мабуть гра вашого відображення. Впали, вдарились… Потім ви ж пережили недавно емоційне перевантаження після поїздки на завод… Ваша свідомість могла просто зіграти злий жарт…

— Закрий рота, — я просичала, — я ще при своєму розумі, щоб відрізнити, що відбувається насправді, а що мені сниться. А ти хочеш переконати мене в іншому. Може… це і був ти? А? Чого ти не віриш мені?

— Все сказали? — він виглядав так, наче слухав дурнувату розповідь від дитини.

— А чому ж ти не віриш мені? — я стисла зуби.

—Бо у мене вже є досить великий досвід бути охоронцем. І я бачив багато різних речей. Але можу сказати точно, що в цій квартирі нікого не було. Жодних слідів, що хтось проник. Жодних ознак боротьби. Нічого.

— Тобто я божевільна? — я пирснула сміхом.

— Я цього не казав, — Тарас знизив плечима, — та думаю, що вам треба трохи відпочити.

— Як можна відпочивати, коли хтось так легко може проникнути в мій дім. А ти? Ти ж маєш наче охороняти мене…

— О справді? — він наче обурився, — зараз вирішили згадати про мене? Яка честь.

— Так. Я памʼятаю про тебе, коли мені це справді потрібно. Коли мене треба ЗАХИСТИТИ, а не слідкувати за кожним кроком та доповідати дідусеві.

— А ви не думали, що оце слідкування якраз і допомагає передбачати отакі ситуації? Але я вже звик, що вам від мене нічого не треба.

— Ти маєш виконувати свою роботу, — розлючено сказала я.

— Я б не радив зі мною так розмовляти, — Тарас підійшов ближче.

— Що? Ти погрожуєш мені?

— Я знаю, де ти була ввечері. З ким. І що ви робили…

— О-о-о… любʼязність та ввічливість зникла? — я підняла обидві брови.

— Бо мені це вже набридло. Твоя постійна зневага. Пиха. Ти вдарила мене і навіть не вибачилась. Але я все одно продовжую бути поряд. Бо це мій обовʼязок. Але я теж людина і хочу до себе нормального ставлення.

— Тоді перестань бути псом, — я сіпнула щокою, — якщо ти хочеш, щоб я почала поважати тебе, то припини виконувати все, що каже мій дідусь. Ти мій охоронець. То варто слухатися мене.

— Я маю виконувати наказ про охорону, — його голос став суворим, — охороняти тебе. І всі решта наказів віддає мені Северин Богданович. 

— Але цієї ночі я мало не померла. Хтось хотів чи пограбувати мене, чи вбити. Не знаю. Ти не виконуєш наказів.

— То не втікай від мене, — він підійшов ближче. Небезпечно близько. Довелось підвести голову, щоб дивитись йому в очі.

— Я робитиму те, що захочу. Просто роби свою роботу. Зараз можеш вже йти, — я зверхньо дивилась на нього, щоб дати зрозуміти, що він не має наді мною ніякої влади.

Він наблизився ще ближче, що мені ледь не довелось відступати. Було видно, що Тарас міцно стиснув зуби і важко дихав через ніс. Я розізлила його. Чи він напружився через щось інакше.

— Твоя гордість тебе колись погубить, — він виплюнув мені це в обличчя і забрався геть, випадково зачепивши мою руку своєю. Чорт, чи це було не випадково. Він голосно гримнув дверима, він чого я несвідомо сіпнулась. Хотілося просто придушити його. Навіть головний біль минув, бо я стала просто розлючена. Мій погляд зупинився на дверній ручці. І я відразу згадала все, що тут відбувалося вчора. Це не був сон. Мені це не уявилось. Хтось точно хотів мені нашкодити. Але як тоді замок став нормальним… Я кинулась по всіх кімнатах, де були якісь важливі для мене речі чи цінності. Проте все було на місці, навіть ніхто пальцем не доторкнувся. Отже це не пограбування. Попередження? Але від кого. Невже це Артур… невже він зрозумів, хто я і що маю зробити. Тому вирішив налякати мене. Але чому ж не довів справу до кінця. Чи Тарас його налякав. Але ж він сказав, що я вже лежала сама, коли він прийшов. Я повільно опустилась на диван і опустила голову на руки, впершии їх в коліна. Мені наче й не страшно, але я почуваюсь неприємно від всього цього. Голова знову стала важка і я прилягла, щоб трохи подрімати. 
Але за якийсь час мене знову розбудили. Цього разу вже стуком у двері. І це ж був ніхто інший, як дідусь.