Правила помсти - Ельма Кіраз

— Ми навіть і подумати не могли, що Артур зробить нам такий сюрприз, — з усмішкою на обличчі сказала мама Артура, коли ввечері усіх запросили випити чаю на вулиці за тим столом.

— А коли ж весілля? — випалила бабуся і я мало не вдавилась пиріжком. Артур обережно провів по моїй спині, намагаючись заспокоїти мене.

— Ми ще з тим не поспішаємо, для чого? Хіба це так важливо, — відповів він.

— Важливо, звичайно. Твій дід повів мене до шлюбу через два місяці. І що? Як ми прекрасно жили, он які діти, внуки…

— Мамо, досить, — батько Артура засміявся, — це виключно їхні справи. Ми он теж довго не одружувались.

— І дратували мене цим, — продовжувала бурчати бабуся. 

Це наче й здавалось милим з одного боку, але з іншого — я на підсвідомому рівні вже ненавиджу, коли лізуть та намагаються керувати моїм життям. Мого дідуся мені вистачає з головою. На щастя, більше про це розмов не було і всі теми були досить нейтральними. Я хотіла допомогти прибрати, але мені сказали, що я тут гість і не повинна це робити. Вже було досить пізно, то ж ми пішли до будинку. Він був маленький і мав два поверхи, по дві кімнати на кожному. Нам, звісно ж, підготували одну спільну. А щоб не було ніяких запитань, довелось на це погодитись.

— Ти вибач, що вони так…відреагували, особливл бабуся. Вона просто дуже мріє побувати на моєму весіллі.

— Та нічого, — я повільно опустилась на ліжко, — моя… така ж сама. 

Кімната була маленькою, але обжитою та повсюди були всякі дрібнички. Старий годинник, етажерка з книгами, телевізор, який я бачила напевно лише по телевізорі. Це не був сучасний будинок, але він був таким приємним, що хотілось залишитись тут назавжди.

— Ну і нам доведеться ночувати разом, — Артур сказав це так, наче йому це дуже подобається. Я мимоволі посміхнулась. — Я так розумію, що доведеться спати на підлозі.

— Ну, хочеш…можемо мінятися. Одну ніч ти на підлозі, одну я. Щоб було справедливо.

— Кіро, — він обережно сів поруч зі мною, — я не знаю, що відбувається в твоєму житті. Та й розумію, що ти нічого мені не розповіси. Але я поруч. І якщо тобі потрібна підтримка, ти завжди можеш розраховувати на мене. Я…я буду поряд, — Артур нахилився і легенько торкнувся губами до моєї скроні.

Цей поцілунок був ледь відчутним шкірою, але дуже сильно віддавав кудись в серце. Я спостерігала за його очима, він дивився так ніжно… що хотілося забути про все на світі.

— Дякую…— я тихо прошепотіла.

— Я зараз повернусь, — Артур підвівся, — мав ще дещо спитати у батьків.

Я коротко посміхнулась, а він зник за дверима. Коли зрозуміла, що точно сама, то швидко дістала свій телефон. Він був без звуку, але весь день розривався від дзвінків дідуся. Тому я врешті вирішила передзвонити, щоб він не діставав мене.

— Тарас передав тобі мої слова? — абсолютно байдуже сказав дідусь.

— Так, — я закотила очі.

— Ти вигнала його? Хіба я дозволяв?

— Це не тобі вирішувати, ясно? Він не потрібен мені. Не виконує свої обовʼязки.

— А хто ж тобі потрібен? — я відчувала, що він посміхнувся, — вбивця? Той, хто скоро стане небіжчиком?

— Замовчи…— я просичала крізь зуби.

— Кіро, яка ти все-таки дурна. Як легко він задурив тобі головою. Але кажу востаннє… розберися з цим. Інакше я зміню заповіт і залишу тебе без жодної копійки!

Я не встигла нічого договорити, як він завершив розмову. Потім покосилась на свою сумку, де на дні лежить той злощасний пістолет. І я задумалась, від чого ж я насправді втекла. Злякалась того нападу чи набрид дідусь? Чи я втекла від свого зобовʼязання помсти, щоб не робити цього? За такий короткий час Артур став особливим для мене. І я сама в цьому винна, що піддалась на спокусу.

— Ти вже повернувся…— з моїх думок мене вирвав Артур, що зайшов до кімнати. Від несподіванки я трохи сіпнулась. Він тримав в руках подушку з ковдрою. 

— Довелось сказати, що ти дуже мерзнеш. І що я люблю побільше подушок. 

— Стільки незручностей через мене, — я потерла обличчя руками.

— Припини. Жодних незручностей. Вони тільки і раді, що я нарешті показав їм свою дівчину.

— А я твоя дівчина? — я засміялась.

— Ну-у-у…— він протягнув, — я б був дуже щасливий, якби це було так…— Артур дивився впевнено, наче говорив абсолютну правду.

— Це приємно, — я відвела погляд.

— Я не буду тиснути на тебе. Мені не потрібно, щоб твоя взаємність була вимушеною чи з жалю. Не знаю, які у тебе зараз думки. Лиш хочу, щоб це було щиро.

— Артуре…

— Давай спати, — він посміхнувся, — бо я щось втомився. Та й хіба дарма взяв собі відпустку? Хоча б висплюсь.

Я не заперечувала, бо й сама хотіла просто відпочити. Він постелив собі на коврі поруч з ліжком та вимкнув світло. В кімнаті стало різко темно, від чого я почала часто кліпати, щоб звикнути. Запанувала абсолютна тиша. Було чутно лише звуки природи за вікном та повільне дихання Артура, якому вийшло досить швидко заснути. Мабуть і справді він був дуже втомленим. А от до мене сон ніяк не приходив. Я думала про те, що сказав Артур. Про його почуття. Невже вони в нього і справді настільки сильні, що він готовий чекати… але чекати на що? Що я погоджусь бути з ним чи погоджусь переспати… чи ще щось заховане в цих словах? Я б взагалі-то з радістю все це зробила, якби не той клятий пістолет у моїй сумці. За що доля так поводиться зі мною, що змусила закохатися у найбільшого ворога. Але кожен його погдяд, кожне слово чи кожна дія змушує мене думати про те, що Артур не робив цього. Я не вірю, що він вбивця. Проте всі дідусеві докази лише на ньому…  
Цікаво, а що там Олена? Як вона почувається, що у неї далі з батьком її дитини… Мабуть, найбільше в світі мені зараз шкода її. Бо я бачу, що вона хоче цю дитину, але всі ці обставини змушують вагатися… Варто буде завтра зателефонувати їй. І загубившись в цих думках, я відчула, що повіки стають важчими та врешті заплющились. І я поринула в не дуже спокійний сон. 
Коли я вранці прокинулась, то на підлозі вже було все прибрано і Артура в кімнаті не виявилось. Я ліниво потягнулась та сіла на ліжку. За вікном світило соце і це давало видимість тепла. Проте вночі я добряче змерзла і закручувалась в ковдру, як рогалик. Дотягнувшись до свого телефону, я набрала номер подруги.