Правила помсти - Ельма Кіраз

— Це він зробив, так? Ти бачила обличчя? — він відразу закидав мене питаннями.

— Не знаю, нічого я не бачила. Він був у балаклаві. Ще й мав щось, що змінює голос.

— Кіро…— він важко видихнув, — чому ти ніколи не бачиш того, що важливо.

— Що!? — я це викрикнула, — ти зараз серйозно!?

— Два рази ти була у серйозній небезпеці і двічі ти не запамʼятала, хто хтотів тебе вбити.

— Я просто шокована, — я підірвалась на рівні ноги, — ти звинувачуєш мене в тому, що двічі мене хотіли вбити, а я нічого не бачила. Тільки я була в такому страху, що й імʼя своє забувала. Так я маю ще й всіх злочинців памʼятати!?

— Це задля тебе ж. Як можна бути такою неуважною? 

— Я не вірю, що ти це кажеш…— на очах зʼявились сльози, — ти поводишся як останній мерзотник.

— Кіро! Не забувайся!

— Бо що!? Що ти ще можеш мені зробити?

Але дідусь нічого не відповів. Лише суворо глянув на мене та забрався геть. Мені хотілось просто кричати від несправедливості. Єдина рідна мені людина просто зневажає мене і звинувачує в тому, що я — жертва. Телефон задзвонив і там було імʼя Олени. Але зараз я категорично не хотіла з нею розмовляти, тому просто відхилила дзвінок. Потім вона почала надсилати якісь повідомлення, але і їх я не читала. Накинула зверху куртку та шарф і вирішила провітритися. Може хоч так мені полегшає. 
Ввечері повітря було майже морозним. З рота йшла пара, а руки не в кишенях ставали червоними та дубіли. Навколо мене ходило купа людей. Хтось сам, хтось парами, групками, компаніями, хтось вигулював собак. А я почувалась найсамотнішою людиною в світі. Хотілося просто зникнути. Все це мене так дістало. Що я й забула, що повинна зробити. Що маю помститися. Але я не хочу, я просто нічого хочу, лише б дали мені спокій. Я купила собі кави та сіла на лавочку, щоб випити та трохи відпочити. Згадала знову того нападника. І стало просто моторошно повертатися додому. То ж в пориві необдуманості я взяла телефон та набрала номер.

— Алло, — лагідно відповів Артур.

— Привіт…— я почала і не знала, що говорити далі.

— Щось сталося? Кіро, насправді, я дуже радий тебе чути.

— Так, я… я теж. Ти не зайнятий?

— Ні, я вже давно вдома.

— А я…цей…можна сьогодні переночувати в тебе? — сказала різко та швидко, щоб не передумати.

— Ого. Це дуже неочікувана пропозиція. Ще й від тебе. Але значить, щось сталося?

— Я розповім при зустрічі, добре? Зовсім не телефонна розмова.

— Зрозумів. Давай я заберу тебе. Ти вдома?

— Я біля дому. Вирішила трохи прогулятися.

Артур приїхав десь за десять хвилин. Високу фігуру поміж всіх тих людей я впізнала одразу, то ж пішла йому назустріч. Серце тріпотіло і я відчувала поряд з ним якийсь дивний спокій.

— То що таке? — схвильовано спитав чоловік та взяв мене за руки.

— Просто…вчора мене…хотіли пограбувати. Я… прийшла додому і натикнулась на злочинця. Та він втік, нічого не вкрав. Але мені тепер страшно, — я упустила багато нюансів, просто тому, що не хотіла розповідати, що це точно було не пограбування.

— Боже, — Артур стис мої руки сильніше, — ти в порядку? Не треба було вчора залишати тебе саму, це ж вже було так пізно.

— Головне, що зараз ти тут…— я сказала це сама від себе не очікуючи, засоромлено опустивши погляд.

— Кіро, — Артур посміхнувся та поцілував одну з моїх рук, — яка ж ти надзвичайна. Досі не віриться, що ми так по-дурному познайомились.

— Може це була доля, — я теж натягнуто посміхнулась, адже це ж була зовсім не доля. А помста.

— Ходімо, — він обійняв мене однією рукою, поїхали. Бо це вже холодно.

В авто було приємне тепло і спокійна музика, що відразу заспокоїла мене. Ми не розмовляли, то ж я почала дрімати. Знову згадався той вечір. Як сильно той чоловік схопив мене. Той гидкий запах якогось розчину. В той момент я думала, що це вже мій кінець. І я замислилась над тим, щоб носити зброю зі собою тепер постійно. Та я впевнена, що цей напад знову повʼязаний з дідусем. З його тупою діяльністю. Я глянула на Артура, що зосереджено вів авто. Його щелепи були міцно стиснуті і він навіть не відволікався. І раптом в голові зʼявилась божевільна ідея. Та я ще не наважувалась озвучувати її. Коли ми підʼїхали до будинку Артура, я нервово перебирала пальцями.

— Кіро, що таке? — він це помітив і схвильовано спитав.

— Я… це… Артуре, давай поїдемо кудись. Втечемо. Ти і я. Завтра же, — сказала все, що крутилось в моїй голові.

— Що? — він дуже здивувався, — ти це зараз серйозно?

— Так. Мені це дуже потрібно саме зараз. Просто втекти.