Правила помсти - Ельма Кіраз
— Добре. Я скажу… Але обіцяй, що ти зрозумієш мене. І не осудиш, — я важко видихнула.
— Обіцяю, — Артур обійняв мене двома руками і я затремтіла. Чи від страху, чи від задоволення…
— Після смертів батьків я…я…залишилась жити з…бабусею…— вирішила збрехати, щоб не наводити його на підозри, — і чомусь батьки в заповіті вказали, що вона має опікуватись мною до двадцяти пʼяти років. А бабуся у мене…дуже специфічна. Майже відразу пригрозила, що поки я під її опікою та поки вона жива, я не можу ні з ким заводити стосунки. В неї було досить складне життя і…вона дуже не любить цю тему. Залишився ще рік цього пекла. І я не хочу розчаровувати…її.
— Ого, — сказав Артур, — це справді досить складна ситуація.
— Я ж казала, — я несвідомо поклала руки йому на груди і почала перебирати гудзики на пальті. Збоку виглядало мабуть, наче ми такі милі закохані, що зустрілись прогулятись. Але торкаючись до його грудей, хоч і через доволі товсте пальто, я уявляла, як проходить куля і… Від цих думок різко заплющила очі.
— Що таке? — це не залишилось немоміченим для Артура.
— Н-не знаю. Щось різко заболіла голова.
— Давай прогуляємось. Тобі стане краще, — я повернула голову назад, де було хоч і далеко, але видно бар, звідки я втекла. А потім подивилась на Артура. Він посміхався. То ж сумнівів у мене не залишилось і я лише коротко кивнула, то ж ми пішли гуляти вечірнім містом.
Я хотіла забутися. Просто забутися та насолоджуватись моментом. Нема ні дідуся, ні його постійних нотацій, ні його жаги помсти, хоча деколи я взагалі сумніваюсь, що він хоче це зробити задля тата, а не задля себе. Немає вічно надокучливого Тараса. Є лише я. Я та моя свобода. І поруч Артур. Ми йшли, тримаючись за руки. Він розповідав мені щось, здається, навіть про визначні місця та що в них відбувалося, коли ми проходили повз якісь історичні вулички. Це було схоже на міні-екскурсію. Я мимоволі посміхалась. І знову верталась думками в той момент, коли була на тому заводі. Десять років тому та тиждень тому. Потім глянула на Артура, що розповідав про якогось письменника. І не вкладалось мені в голові те, що він може когось вбити. Чоловік здавався дуже інтилігентним, хоч і трохи різким та грубим. В мені знову почали боротись почуття. Невже я така погана донька, що не хочу помсти за свого тата? Але ж помста повинна бути заслуженою. А я навіть на підсвідомому рівні не відчуваю від Артура того, що він міг це зробити. Невже кохання так сильно може присипляти пильність? Чи це робить сам же Артур якимось чином… Артуре, я більше за все не хочу, щоб ти був вбивцею. Але дідусь дослідив все надто пильно, надто детально. І він у цьому впевнений. То чия ж правда?
Зрештою ми попрощалися, хоча я не зовсім цього хотіла. Та обіцяла Артуру, що ми обовʼязково ще зустрінемось. В бар повертатись я точно не хотіла, тому вирішила ще трохи прогулятись, а потім самій повернутись додому. Коли зайшла в будинок, зрозуміла, що вимкнули світло і важко видихнувши, піднялась до себе сходами. Коли відчиняла двері, то зрозуміла, що замок відімкнувся не з тим звуком, що зазвичай. Це мене дуже насторожило. Я поклала руку на пояс, де часто запихала револьвер, але ж саме сьогодні не взяла його з собою. Повільно відчинивши двері, я зробила один крок. В квартирі було темно, лише світло з вулиць трохи проникало через вікна. Я залишалась стояти в передпокої і не наважувалась йти далі. Потім здалось, що в кімнаті хтось ступив по підлозі, то ж я розвернулась і спробувала втікати, але не встигла. Важка рука охопила мене за живіт, а інша прикрила рот. Я почала боротися, але хватка стала такою сильною, що мене практично паралізувало. Я спробувала закричати, але рука, що тримала мій рот, притисла голову сильніше і задерла її догори. То ж моє положення стало максимально незручним, я ще раз спробувала звільнитись, але марно. Я намагалась зрозуміти, хто це може бути, але страх повільно паралізовував мою свідомість і думати ставало важче.
— Ось і нарешті прийшла твоя розплата, дорогенька, — сказав грубий голос. Я зрозуміла, що цей чоловік в балаклаві, так ще й під нею мабуть щось змінює голос, бо він був дуже неприродній.
Вмить я пошкодувала, що не залишилась з Артуром чи не покликала його до себе. Хоча, звісно, я б цього не зробила. Важко ковтнувши, я намагалась розслабитись. Бо в паніці нічого обдумати точно не вийде.
— Відпустіть мене. Інакше пошкодуєте, — бурчала, як могла через закритий рот.
Але відповіді ніякої не було. Чоловік лише завмер і я вирішила, що може це подіяло на нього. Але потім до мого носа він приклав шматок якоїсь тканини з жахливим запахом. І через декілька моментів я вже відчула, як обмʼякло моє тіло і я втратила свідомість.
