На брата брат - Юрій Михайлович Мушкетик

Він боявся, що старшина заперечуватиме, адже в статтях Хмельницького жодним чином не йшлося, щоб по українських містах стояли московські залоги, та ще й податки з українців правили, але старшина, одігрівшись з морозу й розімлівши від грітого з перцем угорського вина, мовчки слухала ті боярські слова, всім вони були не до вподоби, але ніхто не одважився заперечити. Отож, мовби уклали домову, але без підписів і печаток. Старшина не заперечувала ще й через те, що посполитим байдуже, кому платити податки — воєводам чи своїм державцям, либонь, краще таки воєводам, так буде один податок, одна міра, ніхто понад неї чиншу не правитиме. Якщо вони зараз звонплять проти цього, завтра про те знатиме все місто і всі інші міста та села, а те — супроти них, не на їхню користь. Одначе Виговський не хотів приймати тих накидів з німою покорою, хмуро крутив вуса, а далі сказав:

— Але в яких містах сидітимуть воєводи, я скажу царській величності…

А сам знову думав: «Там буде видно, може, дасть Бог, викрутимось». Вимог і пунктів боярин привіз цілий міх: другою вимогою було, щоб гетьман вивів козаків з Старого Бихова та Чаусів, відкликав своїх полковників, а всіх, хто там записався в козаки, з реєстрів виписав. Москва вважала Велике Князівство Литовське своїм, завойованим краєм, понаставляла там своїх воєвод і збирачів податків. Старшини переглядалися, деякі то й зовсім невдоволено — ущемлено їхню звитягу, саму честь, — ті землі завоювали козаки, а тепер їх проганяли звідти втришия, неначе потурмаків, і не в одній голові зродилася думка: поки що геть козаків з Оршанщини та Могилівщини, а далі й з власного краю.

Ще боярин вимагав, аби не приймали кріпаків із повітів Брянського, Карачаївського, Путивельського, Рильського, бо вони не тільки втікають від своїх державців, дідичів, а іноді вертаються та чинять помсту — убивають своїх колишніх панів, замикають їх по хатах і або спалюють, або засипають ті хати землею, й пани помирають голодною смертю.

Старшини обіцяли втікачів не приймати.

— Ти перш, ніж щось зробити, порадься з государем, — повчав Виговського Хитрово, тицяючи йому пальцем у груди.

— Та ж до нього далеко…

— А ти не квапся. А коли щось нагальне трапиться — шли гінця до Бутурліна. Він тебе настановить…

У Виговського сіпався лівий кутик рота. Це була ознака, що він дратується. Чорний гнів піднімався з дна серця, одначе мали силу вихованість, шляхетність, проте, врешті, терпець йому увірвався:

— Вам, бачу, треба такий гетьман, якого б можна водити за чуба. А я до того не гожий і того не дозволю.

Запала важка мовчанка. Аби її розбити, хтось із полковників запропонував випити за здоров'я гостя, але не всі підняли келихи. Гуляницький випив і закашлявся. Богун торохнув його кулаком по спині.

— Не в те горло пито.

Хитрово чи то не вловлював настрою старшини, чи то йому було велено виповісти всі невдоволення на гетьмана і він боявся, що хтось донесе, казав далі:

— Великому государеві відомо, що до Запорозького війська приїжджав чернець Данило, француз, а служить він шведському королеві…

— Ми раніше ніяких пліток не слухали й тепер слухати не будемо, — обрізав Виговський.

Й знову перебирав у думці Переяславські статті, укладені Хмелем, не було там пунктів, які б забороняли козакам зносини з іншими державами, отже, з царевого веління боярин чухрав ті статті, як молоденьке деревце. Швидко ж москалі забули про свої обіцянки, швидко пробігли відстань від одного Переяслава до другого. А Хитрово вже наполягав, аби козаки вимагали від шведського короля замирення з Москвою, а якщо той відмовиться, послали йому оповістку на війну. В кінці Хитрово сказав:

— Небіжчик, сам великий гетьман Хмельницький, підписувався до царя «вічним підданцем його царської величності», ти ж, Іване, на своїх листах кладеш підпис «вільний підданець». «Вічним підданцем царської величності» маєш підписуватися і в листах до всіх інших державців. І час вже тобі стати перед пресвітлі царські очі.

Виговський усміхнувся й схитнув головою:

— Мрію ще раз побачити опівнічну столицю, — і спохмурнів. — А піддані ми справді вільні. Та й… треба шанувати себе хоч трохи. Інакше нас ніхто не пошанує. — А сам подумав, що в Москву не поїде нізащо, тут він може торгуватися з Москвою, а там доведеться підписувати все, що оце зараз торочить боярин, а може, й дещо гірше, там цар і бояри обчухрають Хмелеву вербичку до білого дерева, змусять гетьмана клястися на хресті та Євангелії або й позбавлять життя.

І боярин, і Виговський грали гру зі зціпленими зубами: Хитрово обвішав гетьмана соболями (безмірна, завойована царськими ратниками Сибір постачала їх в достатку) і вручив грамоту з царською печаткою на гетьманський уряд, а Виговський обдарував боярина турецькими шовками, перлами та діамантами й напував такими винами, од яких у боярина злипалися губи. Знав гетьман смак у винах — угорських і румейських, — вмів піднести келиха, вмів і слово мовити: розкутурхав царського посла, аж розтанув у його очах мідний блиск, і розправилися на великому, що зливався з лисиною, лобі брижі—зморшки, закружеляв, загуляв боярин, заговорив людською мовою і в кінці, здавалося, вельми заприязнив Виговському. Й вельми йому смакували козацькі страви — холодці та ковбаси, вареники та ковбики, гречані та пшеничні галушки, тушкована з бараниною капуста, локшина і пундики. Проте клопітними, важкими для Хитрово і всього московського посольства були ночі: боялися самі спати, в ногах та головах у кожного куняло по козакові при зброї, а який то сон, коли всю ніч хтось кашляє та чхає в тебе над головою. Настирився всім боярин — і старшині, й козакам: зупиняв козаків просто на вулиці й розпитував про те, як вони обирали гетьмана в Чигирині та Корсуні, тицявся зі своїми порадами, навіть архієреєві зауважив у церкві, що той не так править літургію.

Гетьман хилив кубки такі самі, як і боярин, і сидів за столом до третьої свічі, одначе справжні його мислі не спливали наверх румейських і угорських вин, міцний горішок був гетьман, і звитяги, й зачаєності набрався од покійного гетьмана, ще й усі щілини в душі позаливав сургучем та позапечатував печатками. Суворий