На брата брат - Юрій Михайлович Мушкетик

І ще одна думка — як виблиск ножа — це ж гетьман і всі довідаються, що його, Матвіїв рідний брат, — пушкарський вивідач… З канцелярії декретують… Бог з нею, з канцелярією. Гетьман може зажадати, щоб повернув грамоту на маєтності… Поставлять на суд… Ні. Судити його ні за що…

І все ж було б найліпше, якби Супруна не побачили в Переяславі. Але як він може тому зашкодити!.. Тільки… повбивавши сторожу. Сторожу й корчмаря… і корчмарку… Інших свідків немає. Й розумів, що та думка — дурна, невідь — звідки. Звісно, було б добре, якби так сталося. Але він цього не зробить. На таке не здатен. Це — понад міру його гріха, його душі. А що він зробить? Матвій відав: що б він не зробив, як би не вчинив, шкодуватиме довіку. Життя загнало його в пастку. Зробить — шкодуватиме, не зробить — шкодуватиме… Матвія аж струсило, й він пристояв у сінях, перечекав, поки вляжеться дрож. Зайшов і сів на своє місце до столу. Козаки довечерювали, гомоніли про те, що не кепсько б випити по чарці, так грошей катма.

Ще нічого не думаючи, нічого не вирішивши, Матвій показав корчмареві на карафу горілки на полиці по той бік шинквасу. Той запитав:

— Скільки?

— Кварту. — Підсунув до себе відкорковану пляшку, підморгнув: — Може, хлопці, по одній, з дороги?

Зраділі несподіваній гостинності, козаки поприсовувалися ближче до нього. Він поналивав у порожні пивні кухлі. Козакам горілка пішла легко, Матвій свою ледве проковтнув. Чорна думка стриміла в ньому, наче приламаний ніж. Одразу ж налив по другій. Але сам тільки вдавав, що п'є. Вже аж за третьою квартою білобровий козак схопився:

— Піди, Микито, підміни Гордія. Він досі закляк.

— А чого я… — запротестував Микита, але під твердими дулами очей підосавул встав і пішов за двері. На його місце сів молодий, гарний, з чепурними вусиками, козак, Матвій налляв йому майже повен кухоль: шинкар подав четверту кварту.

Матвій хотів розпитати, де дозорці захопили пушкарівських вивідників, проте не одважився, вирішив не насторожувати дозорців. А вони хилили, наче за себе лили, й вихваляли щедрого козака. Матвій їм сказав, що в нього радість, дружина народила сина, уконтентував їх дуже швидко. За сина осушили по дві чарки. Молодий чорнявий козак, дарма, що розпочав пізніше всіх, впився перший, кілька разів зривався на пісняка: «Ой п'є козак, п'є», але чи то пісня була надто п'яна, чи то козак забув подальші слова, обривав і затягував знову.

Козаки посоловіли, почали клювати носами, один заснув просто за столом, поклавши на руки голову, двоє інших якийсь час боролися зі сном, а тоді так — сяк порозправляли на долівці киреї й повдягалися на них, забувши про вартового біля сажу. Покльовував носом і шинкар за шинквасом — Матвій пригостив і його. Зачекавши ще трохи, вилив рештки з кварти в кухоль і вийшов з хати. Вартовий козак сидів на кулях околоту під звислою майже до землі стріхою сажу, вткнувшись носом у коліна.

— На, підкропи душу, — навмисне голосно, щоб чули його ті, що в сажі, сказав вартовому. — Хлопці вже погуляли, добре погуляли. Сплять! А може, тобі годі, ти вже й так носом клюєш?

— Дай! — простягнув руку козак. Він похлинувся на останніх ковтках, довго кашляв, спльовував на сніг. — Тьху, гидка.

— Гидка, — погодився Матвій, — а душу веселить. Ну, бувай, дай я тобі розстелю солому, — виявив турботу, боявся, що козак замерзне на снігу.

Більше Матвій не робив нічого. Навіть не вийняв з прибоя кілочка, яким було защіпнуто саж. Поклався на долю, він пам'ятав не раз мовлені Супруном слова: «Якщо справжній козак, то визволиться й з пекла». Матвій не вчинив злочину, його душа чиста, а що пригостив козаків, то кому яке діло! Нехай не п'ють! Запріг коня й, хоч заходило на ніч, виїхав на дорогу, сподіваючись до повної темряви доїхати до Білоусівки. Рушницю та два пістолі — від вовків та й од двоногого звіра, — підсипавши свіжого пороху, поклав у передку на соломі.

Матвій віддав сотникові папір, кинув до кишені півталяра. Не яка вага, але гаман одразу поважчав й став не просто гаманом, а гаманом з грішми. А сотник пішов до сіней і зайняв своє місце на лаві. Папір, що його написав Матвій, був на маєтності, на займанщину. Добре укладений папір — половина справи. Лава в сінях витерта сукманами до блиску, шмалюють її і полковники, й сотники, і осавули та хорунжі, значкові товариші, — поспішають закріпити за собою маєтності або випрошують займанщину. Гаразд, що він, Матвій, такого папера має. Маєтності його скромні — не волость і не село — всього лиш хутірець, але ошатний, — раїна — ще й придбаний на власні гроші, а тепер закріплений гетьманською грамотою.

Позавчора приїхав до Чигирина Богун, кілька разів заходив до гетьмана й щоразу натикався на тих прохачів, й врешті невідь з чого скипів, вперіщив по лаві нагайкою, аж відлетіла волосяна китиця:

— Чого тут тирлуєтесь? Чого стіни обтираєте? Україну продаєте!

— Не продають, а купують, — підправив його колишній київський полковник Жданович, зсунутий з уряду Москвою за похід на Польщу.

Богун подивився на нього вогнистим поглядом і враз зів'яв:

— Що ж ви, хлопці, робите… Україну любите, а себе во сто крат дужче! На бояр рівняєтесь…

— А чого не на шляхту? — чомусь білозубо засміявся Жданович і загупотів важкими чоботиськами з ґанку.

Матвій пішов слідом за ним. Не міг вирішити для себе: правий чи не правий Богун. Справді, з усіх щілин полізла всіляка нечисть, на одну чисту душу, яка вірить у добро та справедливість, припадає півдесятка нечистих. Той перепродує, той гендлює товаром, той дає вріст гроші в півталяра на таляр… Багатіють люди. Інші ж швидко впадають у злидні. Але ж ті, що чисті, чесні, мають право на статок!

За ворітьми зупинився, вагався: йти обідати