На брата брат - Юрій Михайлович Мушкетик
Обидві розчахнуті половинки душі боліли, не міг стулити їх, жорстокість світу і власна безвихідь катували його.
Блукав понад Дніпром, тяжко переживав свою провину перед гетьманом. Дніпро сього року двічі замерзав і двічі зламував кригу, нині лід тримався тільки по старицях та затоках, а також біля берегів, а далі брижилася просинь води, і йшла шуга, в деяких місцях на закрутах ріки та на зламах громадилися гори крижаного кришива. Річкову течію долала качина зграя, вона була зовсім близько від Матвія, качки косували на нього намистинами очей, але навіть іскра мисливської хіті не ворухнулася в Матвієвих грудях, він бачив тих качок і не бачив, його самого заливала крижана повінь, і думки пливли, неначе білі крижини. Отако він віддячив гетьманові за все його добро, вчинив супроти нього й супроти самого себе… Тобто супроти себе не зовсім, він рятував брата, але порушив обов'язок і, мабуть, заплямував козацьку честь. Річкою, поміж крижинами, попід протилежним берегом правував човник — маленький, чорний, спритно в'юнив поміж крижин, — мабуть, велика потреба погнала того човняра, велика нагальність, скрута, а може, й велике лихо. Над людським життям панує лихо й рідко коли добро та щастя. Качки зненацька знялися й полетіли й небавом розтанули в сірому небі, й Матвієві самому раптом захотілося знятися й полетіти за ними й ніколи не вернутися на цей суворий берег, берег людської муки.
…Виповівши Супрунові все, що велів йому переказати Матвій, Сидір одразу вдарився на Полтаву. Супрунові сказав, що там у нього ще є справи. В Полтаві не затримався, майнув у Жуки; Мокрині також сказав обмильне, буцім приїздив до Полтави уладнати деякі Матвієві негаразди й оце заїхав у Жуки перепочити сам та вивчасувати коня. Прилаштувався у хаті так, аби бачити Качуренків двір і не проґавити, коли з нього вийде Груня. Він таки вицах — лив її, й саме тоді, як ішла на вечорниці. Вхопив шапку, кожуха й подався з хати.
Груня поскрипувала жовтими чобітками по снігу, лузала гарбузове насіння, й він біг по тому сліду, неначе хорт по сліду лисички. На вигінці наздогнав.
Груня не приховала здивування, не зуміла сховати й радості, її обличчя освітилося, а в очах застрибали веселі зайчики.
— Ох… Тю на тебе, злякав, — охнула, бо Сидір підкрався і вхопив її за плечі зненацька.
— Сам з лякливих, — здобувся на жарт Сидір.
На вечорницях Сидір поставив парубкам четвертину горілки, й до нього ніхто не чіплявся. Дівчата хуркотіли прядками, вечорнична мати, вдова Байбачиха, капарила вечерю. Вечорнична хата стара й бідна, тільки прикрашена квітами та рушниками (прикрасили дівчата), Байбачиха пускає вечорничан за невелику плату. Після вечері затіяли грища, з цілуваннячками та обніманнячками; Сидору та Груні дуже часто випадало в парі «рвати ягідки» та «пасти гуси», і він кілька разів її поцілував. Але вечорничні цілування зовсім інші, ніж десь наодинці, це таки гра, здебільшого безгрішна й сміхотлива. Як безгрішне й спання на соломі посеред хати в обнімку парами, то тільки Сидір довго шубрався, намагався засунути долоню Груні між колін або добратися до пазухи, шелестів соломою, і на нього нагримали, аби не заважав спати.
Наступного дня була неділя, Качуренки пішли до родичів у гості, Сидір влучив хвилину й шаснув до них у хату. Одразу й згріб Груню, але вона пручко вирвалася, рішуче відтрутила від себе, посадовила за стіл, почастувала узваром і принесла колоду старих замацаних карт. Сидір мав себе за незлецького картяра, набив руку у Нишпорок та В'юнів, але, собі на досаду та гнів, у Груні не міг виграти. Груня грала легко, реготілася, й щоразу Сидір залишався при зайвих картах. Він вже сердився насправжки, бо ж виходило, що дівка має спритніший розум, і врешті зворохобився та вкинув карти в помийницю. Груня зайойкала, дістала їх і почала розкладати на лаві сушитися. Вона стояла спиною до нього, зігнувшись у стані, така туга, пругка, знадлива, що Сидору зашумувала в жилах кров і він згріб її, як медвідь овечку. Поміж тим до того шалу допускала наперед виважена думка: подолає дівчину, доб'ється свого, й нехай тоді вирішує вона, як бути: об'явити те батькам чи ні. Не об'явить — на тому й край, об'явить, візьмуться за нього старі Качуренки та Журавки — Сидір жениться. Дівчина вона ладна, а основне — з статком. Не багачка, але й не бідна. Одиначка. Був у неї старший брат, загинув у Хмельниччину. Сидір повалив дівчину на піл. Розпочалася боротьба, борюкання, перекинули та розбили подушки, складені в кутку полу, обірвали жердку — Груня хапалася за кожухи та свити, які висіли на ній. Сидору здавалося, що ось — ось досягне свого, але в останню мить дівчина щоразу виверталася. Їй було і жаско й палко, її саму лихоманило, але на перепоні стояв запеклий віковічний страх сільської дівчини втратити цноту, зазнати несосвітенної ганьби, а може, й не вийти заміж. Ще якби Сидір пообіцяв їй посвататись, ще якби казав якісь ніжні, пестливі слова, але він ліз уперто й настирно, мовчазно й розшаліло.
…Вони лежали на полу, захекані й розчервонілі, ухоркані обоє, їхні обличчя були близенько одне біля одного, Сидір дивився в зеленкуваті Грунині очі безсоромним знадливим поглядом, проникаючи в саму глибінь її єства, аж їй ломило в попереці й нижче, але вона зібралася на силі й прошепотіла палаючими
