На брата брат - Юрій Михайлович Мушкетик

Притрушуючи пісочком гетьманський підпис на листі до щойно обраного архіпастиря, київського митрополита Дениса — Діонісія Балабана, перемовляючись з гетьманом, Матвій витрусив з гетьмана такі слова:

— Вже не довго втішатиметься зловорожець, супостат… Десниця звелася… Сила солому ломить. — У гетьмановому голосі владність і твердість.

— А якщо… десниця… Як ніжинці і стародубці?… — одважився Матвій.

— Серби — не ніжинці… Там ще Богун з козаками. Вдарять знеобачки… Про те ніхто не знає.

І подивився пильно, проникливо, мовляв, одному тобі така довіра. В Матвія чомусь затремтіли в колінах ноги, й стало йому жарко, аж хотів розстібнути жупана — не одважився. А поверх тієї лячної новини впала інша, приємна, гаряча до сказу, навіжена, давно очікувана:

— І годі тобі, Матвію, сидіти в підписках. Я сказав Груші… Від сьогодні маєш повний писарський ранг.

Матвій уклонився низько — низько, а гетьман усміхнувся загадковою усмішкою. Він любив робити добро, умів його робити, тоді ставав кращим у власних очах… Матвій і сподівався й не сподівався на таку гетьманську ласку. Сподівався, бо відав про прихильність гетьмана до його скромної персони, не сподівався — малу мав освіту, малу грамоту, повести самостійно посольську справу, написати листа реляційного або посольського — те понад нього. І все ж — реєстровий писар війська Запорозького!..

Одначе лиха вість має силу більшу, доброю ми тішимося мить, в наступну вже звикаємо до неї, а то й прагнемо ще чогось, лиху ж з власного овиду не звіяти ніякими думками. Смак доброї страви перебиває одна дрібочка солі, одна гостра перчина, одна грудочка землі.

Весь вечір і всю ніч горіла лампада у Матвієвій кімнаті у вдови Клименчихи, де знімав мешкання для себе та для Сидора. Дістав з — під лави бутельку з тернівкою, але не пив. Думки — круки над бойовищем, яке тільки розпочинається. Ще немає вбитих, ще гарцюють, іржуть коні, але чорні вісники смерті вже бачать, де мертві, а де живі, й не має Матвій радості від того, яка лава потне. Лягав на лежанку — натоплену до гарячого — й підводився знову. Велика й страшна довіра гетьмана… Величезна його милість. А ще страшніше, коли зложить голову Супрун, а він, його рідний брат, не запобіжить лихові, хоч може запобігти. Супрун, звичайно, там, у Полтаві… Перший полізе на вал…

Заплющував очі й бачив кібцювату постать брата з келепом у руках… Збита на потилицю шапка, закушений вус — такий він у бою. Дзизкала, крутилася довкола лампадки муха — де вона взялася в цю пору, — плутала думки. Десь з дна душі піднімався страх за самого себе, він затоптував його…

Виморений, вимучений безсонням і боротьбою з самим собою, удосвіта розбудив Сидора. Невідь — чому, схопив того за петельки:

— Сидоре, ти все зробиш для мене?

Сидір одпихався обома руками, витріщав здивовані очі:

— Що маю зробити? — А сам подумав, чи не вбити когось хоче Матвій.

— Ти торгуєшся… Боїшся…

— Не торгуюся. Зроблю все, що в Божій волі. Якщо треба торохнути кого з — за рогу… На смерть чи так?

— Цур, дурня…

Матвій відпустив Сидорову сорочку.

— Вірю тобі, Сидоре, як самому собі, — сказав уже трохи іншим голосом, — й знаю, не боїшся ти нічого, — полестив. Та й справді відав: у Сидоровому серці страху немає. А що є — не сказати. Немає покори, немає милосердя. А є… жорстокість. Вона почала проявлятися з роками. Якось, коли Сидір був уже підпарубчаком, до їхнього двору забіг сусідський пес і почав хлебтати з черепка біля хліва, Сидір підкрався й хряпнув його кілком по голові.

— Нащо ти? — запитав Матвій.

— А так, — і сміявся очима.

Мав він і таку забавку: довгою тичиною вивертав у клуні під стрілками гороб'ячі гнізда, й голопуцькі горобенята джвякали на тік, де їх підбирав лобатий, з блудливими очима кіт, траплялося, черкав і ластів'яче гніздо.

Матвій дивував: з чого ота його жорстокість? Наче ж учив іншого… Довгий час вірив: Сидір — вірний йому. Нещодавно ж почав сумніватися. Але іншого рішення не мав. Ще відав: Сидора просити не можна, йому потрібно віддавати веління. Отож сказав суворим голосом:

— Сідлай коня й копоти в Полтаву… Знайди Супруна і скажи йому… Скажи, щоб втікав у Жуки. Йдуть на пушкарівців серби, з ними — Богун з полком. Погине ні за понюх табаки. — Й знову скрутив сорочку на Сидорових грудях: — Ти ж дивися — більше нікому — нікому!.. Тільки Супрунові.

Сидір вивільнив сорочку:

— Що я, дурний…

Сидір осідлав коня, виїхав за ворота й пропав у білій сніговій каламуті. Пропав надовго. Матвію попустило в грудях: зробив усе, що міг. Він не думав, хоробрий він чи боягузливий, гожу справу зробив чи злу: вчинив у злагоді з совістю, а це більше за всі веління і закони світу. Кинути на поталу брата… Ні, він не такий… Не Хома безрідний… Не Марко проклятий…

Через вісім днів майже з такої самої каламуті, у яку пірнув Сидір, виринув паволоцькии козак Вус, і, перш ніж піти до гетьмана, розказав усім у дворі, що вчора, обідньої пори, біля Жукового Байраку Барабаш з запорожцями підсочили сербів і погромили їх страшенно. Декотрі серби й зброю вихопити не встигли, попадали з коней, потяті з — за кущів мушкетним вогнем, інших посікли шаблями, решта втекла в ліс. Тоді й паволочці з Богуном також стратили військовий запал та фантазію і повернули назад.

Матвія хитнула та звістка, неначе підрубане дерево; пославшись на біль у голові, пішов додому, але минув двір, де квартирував, почовгав за місто. Першої миті його скував страх… Що він наробив! Згубив кілька сот вірних гетьману воїнів. Врятував одного (невірного) й згубив кілька сот. Але той один… «Все у волі Божій», — шепотів холодними вустами. «Я цього не хотів». Він хотів лишень застерегти Супруна. А той попередив Пушкаря. Злочин