На брата брат - Юрій Михайлович Мушкетик

і підтягнутий, незворушний, ледь усміхнений, а що там, у душі, ніхто не знає. Пив з польськими та московськими послами — з польськими по — польськи, по — шляхетському, з московськими по — московському, пив з старшиною, пив з козаками й вдавав з себе простого козака, а то не за ката — чиєсь пильне око одразу помітить найменшу фальш. Не помічали! Бо, вдаючи з себе простого козака, водночас давав відчути, що він — таки гетьман, він — такий, як вони, але долею поставлений над ними. Жартуй, гомони про що хочеш, але не заривайся. Та й нечасто він гуляв у козацькому крузі. Що менше ти на людях — більше таємниці й шани!

Матвій підполуднував у корчмі при дорозі між Безпальчим і Білоусівкою й розмірковував: заночує він у Білоусівці чи, може, до ночі доїде до Круподерівки. Йому хотілося швидше добутися до Синичок; поки гетьман кружлятиме з боярином варенуху та вернеться в Чигирин, він погостює вдома. Кутуляв галушки з салом — сало посмажене великими кришениками, галушки плавають у жирі, наштрикував їх на шпичака, ковтав, майже не пережовуючи. Вже мовби й наївся, й шкода було лишати півмакітри галушок.

Заіржав за вікном кінь, почулися тпрукання та тупотіння, одутлий, з налитим червінню обличчям корчмар — либонь, сам вельми часто цілується з шийкою пляшки, — побіг надвір. Матвій подивився у вікно, але нічого не побачив: хоч надворі й відлига, але воно геть у намерзлях, кимось прохукана тільки малесенька дірочка. По хвилі затупотіло в сінях, до корчми ввалилося троє козаків, скидали важкі киреї, знімали зброю і валили все це в кутку просто на долівку й одразу, похукавши та потерши руки, полізли за стіл.

— Гей, корчмарю!

Повільний і огурний корчмар зачовгав ногами швидше, корчмарка дістала рогачем з печі горщика — на такий саме припадок — з гарячим борщем. Козаки замолотили ложками. Всі вони були незнайомі Матвієві, й не міг визначити з одягу, якого полку. Сьорбали борщ, сьорбали пиво з глиняних кухлів, гомоніли. Матвій спочатку не дослухався до їхньої гутірки, але щось змусило його відволіктися від власних думок про домівку, щось насторожило, якісь слова ввіткнулися в вуха й застряли там.

— …Ще й поперевдягалися…

— Якби не Микола…

— Я коня за гнуздечку, а він — нагайкою по руці…

— Запеклий…

— Той, дзьобастий, з розсіченою бровою, запекліший. В'яжемо, а він кусається.

— Жилавий. Худий, а дужий. Пушкарик. Листа доносного в шапку зашив.

— Тепер з них смальцю натоплять.

— Той, з бровою розсіченою, гукав, що з Хмельницьким ходив у походи…

— І що з того, що ходив? Однак на дубі висітиме. Мало, що листа доносного боярину доправляв, то ще й гетьмана ганив невшетечними словами.

Матвій сидів змертвілий. З розмови зрозумів, що дозорці впіймали двох Пушкаревих вивідців, які везли бояринові в Переяслав наклепницького листа, й страшна підозра заворушилася в його голові. Проклюнувся здогад, та вже не здогад, а майже впевненість, хто той дзьобоносий козак з розсіченою бровою. Та й хто ще є в Полтаві відчайдушніший, сміливіший і… дурніший. Тільки Супрун. Під серцем засмоктало, кольнуло тонко й уразливо. Він поблід, стиснув губи й боявся поворухнутися, аби козаки не звернули на нього уваги.

— А де шапка? — раптом кинувся білий, ніби сметаною облитий, козак. — Не згубили?

— Та ось вона, — дістав з — за пазухи дорогу, з кабарги шапку пласколиций, схожий на карася козак і знову засунув її назад за пазуху.

Матвій стиснув зуби — то була шапка, подарована ним Супрунові. Груди стисло, стало важко дихати. Перечекавши хвилю, вийшов з хати, вдав, мовби йде по нужді, — шапку і рукавиці залишив на лаві, наїдок — на столі. Переступив сінешній поріг і пішов під повітку до коня. Повітка була біля самої корчми. На розгородженому подвір'ї — корчма занепадала — ще стояли старий лісяний хлів, комора та саж. Комора геть роз'їхалася, кілька плах випало, й там зяяли чорні діри, саж, також рублений, зацілів, але вріс у землю, двері осіли, їх підкопували, аби відчинялися. Свиней там вже не тримали, туди, вочевидь, закинули пушкарівців — двері сажу підпирав спиною козак з рушницею.

Матвій не одважився підійти до вартового, підклав коневі сіна, неслухняними ногами почовгав до корчми. Йшов, і тужив душею, і проклинав усе на світі. Перший страх минув, натомість наплинули досада, й розпач, і гіркота, аж печія стояла в горлі. Й знову хитавиця — колись підпарубчаками вони отако гойдалися на високій лозовій гойдалці над прірвою. Матвій тільки декілька разів ставав на ту дощечку з зарубнями — випробовував себе. Хить — земля, хить — небо. А де ниньки земля й де небо? Де обов'язок і де любов? І який його, Матвіїв, обов'язок? Відносно кого він? Відносно гетьмана чи брата? Один обов'язок потинає другий. Безвихідь і страх. І печія в грудях. Братерство — це таки не любов, а обов'язок, ноша, яку не можна покинути… Й чомусь випливло з білої піняви: «А вода по каменю, а вода по білому…» Натягнений, як струна, мотузок, і двоє життів з кінців. Й раптом скипіла ярість: чим, чим я винуватий, які віщі сили перехрещують мою путь з Супруновою, розпоряджаються моєю долею, крутять і ламають, не дають жити! Мушу до кінця життя платити за той мотузок… А чи за те, що обох нас родила одна мати? Який же несправедливий світ, він сповнений зла, злоби, нещадимості, добра ж у ньому, як олії в борщі бідняка у Великий піст. Він, Матвій, хотів жити у своєму гнізді тихо та мирно, зростити дітей, забувши все — війну, злидні дитинства… й брата також…

Ні, забути Супруна, звіяти його з думок, з душі не міг. Та й брат сам ось вже вкотре тяжко нагадував про себе. Не слухався Матвієвих порад, робив усе наперекір. Маючи такого брата, хіба проживеш по — людськи! Хто йому винуватий! Відхреститися раз і назавжди… Запрягти коня і втікати геть… І тоді не спати ночами. Щодень, щогодини ятрити душу каяттям… Поганий Супрун, добрий, справедливий, несправедливий — він йому зараз тільки брат. І винуватий у чомусь чи не винуватий, те — на його