Правила помсти - Ельма Кіраз

Дівчина відчинила мені двері майже одразу, після того, як я постукала. У неї були червоні заплакані очі та підпухле обличчя. Не уявляю, скільки треба було плакати, щоб довести себе до такого стану. Я зайшла до квартири і мені відразу ж стало сумно, тому що хотілось повернутися до Артура. Я так різко втекла, що він мабуть образився. Хоч і сказав, що все нормально, але його погляд казав інакше.

— Ну то що? — я повільно опустилась на диван, — розповідай.

— Сьогодні я була на роботі, — Олена сіла поряд зі мною та опустила голову, — і в нього теж був робочий день. Я всіляко намагалась його уникати. Проте декілька разів все-таки мені довелось підходити в його кабінет з деякими робочими питаннями. І от в один з таких разів мене почало нудити і я швидко втекла до туалету. Він звісно ж почав розпитувати. Я спочатку трималась та нічого не розповідала, але зрештою… проговорилась.

— Ну-у-у… І що він?

— Спочатку ніби мову відняло. Не повірив. Але я ходила до лікаря і в мене на телефоні був знімок з УЗД. І тут його наче підмінили. Розізлився, казав, що чим я думала і щоб позбулася цієї дитини. Я ж сказала, що знаю, що він одружений. Він засміявся…сказав, ніби-то вони вже майже розлучені і він кохає лише мене. Але ця дитина йому не потрібна. Та я позбуватись від неї не збираюся.

— Ти ж розумієш, що він бреше, — я скептично оглянула подругу, — це ж така типова маніпуляція. Не вір йому…

— Та я й не вірю, — сумно видихнула дівчина, — але мені здавалось, що я теж закохалася. Проте після сьогоднішнього…точно розумію, що це не так. Але байдуже. Я вже не сама, — Олена поклала свою руку на живіт.

— А чому ти так пізно подзвонила? 

— Та я…весь день не могла прийти до тями. І не хотіла тебе турбувати, може в тебе були якісь справи.

— Так, я зрозуміла, — я натягнуто посміхнулась, бо справи у мене зʼявились якраз ввечері. І дивно, що вона навіть нічого не питає про те, що сталося тоді в офісі. 

Ми ще якийсь час поговорили і зрештою я пішла. Це була максимально дивна розмова, я не розумію, навіщо вона покликала мене. Але думаю, що мабуть їй просто настільки самотньо, що Олена намагається знайти собі компанію хоч на невеликий час. Зрештою, я можу зрозуміти її. 
Додому я повернулась досить пізно та з досить змішаними почуттями. З одного боку я дуже не хотіла йти від Артура, але з іншого боку це наче й було правильно. Все якось надто швидко закрутилось і мені здається це просто через те, що я теж настільки самотня, як Олена. Артур почав дуже мило до мене ставитись і я просто купилась на це. Але й викинути його з голови я не можу… 
З цими важкими думками я й заснула. Але наступного дня вранці я різко прокинулась від того, що в своїй спальні чітко відчула чиюсь присутність.

— Якого біса!? Вали звідси! — біля ліжка на стільці сидів Тарас. І в той же момент в нього полетіла подушка. Але він надто майстерно спіймав її.

— Дуже довго спите. Северин Богданович втомився дзвонити.

— Я вимкнула звук… Не переводь тему. Що ти тут робиш? Яке ти мав право заходити в мою спальню без дозволу? А якщо я сплю гола!?

— Ну я ж не дивитись на вас прийшов, — він закотив очі, — а розбудити за забрати з собою.

— То ти вже зі мною розмовляєш? Не злишся…— я скривилась.

— Це не стосується моєї роботи. У мене є зобовʼязання, на які ніяк не впливають мої почуття.

— Чого дідусь знову хоче від мене?

— Мені це невідомо. Сказав лише підняти вас та привезти.

— Як же ви всі мене дістали! — гарчала я наче й сама до себе, але так щоб чув Тарас, — йди, я перевдягнусь. 

Я почала розщіпати гудзики на своїй нічній блузці, не підозрюючи нічого. Але потім підняла очі до дзеркала і побачила, що Тарас так і не вийшов з кімнати.

— Ти хочеш, щоб я зламала тобі носа? Чи ребра? Чого ти далі тут стоїш!?

— Може ви…захочете втекти, — невпевнено сказав Тарас.

— Куди? Тут четвертий поверх. Не змушуй тебе виштовхувати, вийди негайно!

Він кинув на мене ще один ображений погляд і таки вийшов. Хотілося просто кричати та ламати все довкола, бо мене цей чоловік вже починає доводити до сказу. Але дідусь і близько не забере його від мене. Це й «найцінніший працівник». 
Я досить швидко зібралась і ми вийшли надвір. В авто я ще раз спитала, куди ми їдемо, але відповіді не надійшло. За деякий час ми зупинились, але для того, щоб в авто ще сів дідусь. Компанія зібралась найкраща.

— Що це все означає? — я спитала, не відриваючись від вікна, — куди ми їдемо.

— Побачиш, Кіро. Я не хочу пояснювати все на світі. Вже набридло.

— Тобі набридло пояснювати? — я пирснула сміхом, — оце цікаво.

— Бо ти не чуєш мене. Не розумієш. Тому й я не хочу.

— Ну звісно, — я сказала це тихо, майже сама до себе.

Тарас не їхав повільно, але дорога зайняла багато часу. Мені вже встигло набриднути. В якийсь момент асфальт змінився грунтовою дорогою і це вже мене зацікавило. Бо раніше ми з дідусем нікуди ніколи не їздили. Потім авто різко повернуло і під колесами знову відчувалось твердіше покриття, проте через тоновані вікна нічого не було видно.

— Виходь, — буркнув дідусь, коли ми зупинились.

— Після тебе, — я схрестила руки та почекала, коли він вийде першим. Дідусь лише закотив очі, та все ж опинився на вулиці. І тоді я зробила те ж саме. Але коли оглянулась навколо, то затремтіла, наче мені стало холодно. Але від цього місця у мене й справді холоне кров в жилах.

Я жодного разу не була тут з того самого дня. Мені й в голову не приходило сюди приїжджати. Холодний порив вітру розтріпав волосся і я сильніше закуталась у власне пальто. Це був той закинутий завод. Час тут ніби застиг і за десять років не змінилось абсолютно нічого. Саме тут пролунав той доленосний постріл, що перекреслив моє життя на «до» та «після». Я відчула, що почало дзвеніти у вухах. Вперлась рукою до капота авто, щоб просто не знепритомніти.

— Що таке? — іронічно спитав дідусь, — неприємно?

— Навіщо ти привіз мене сюди? — я вирівнялась, але дихати й досі було важко.