Орлі, син Орлика - Тимур Іванович Литовченко

– Либонь, ви вирішили спрагою мене заморити?! – не витримав нарешті француз.

– З чого б це? – кинув через плече персіянин.

– Бо у моїй особі помре один-єдиний свідок вашого ні з чим не зрівнянного боягузтва.

Даріуш саркастично скривив губи, проте відповів цілком серйозно:

– Облиште, месьє! Ваші спроби вивести мене з рівноваги не матимуть жодного результату. Що ж до води… Цікаво, якої пісеньки ви заспіваєте завтрашньої ночі!

І прискорив кроки так, що француз був змушений бігти за ним підтюпцем. Неборака швидко втомився, тоді як на поводиря жахлива спека, здавалося, не впливала абсолютно. Коли ж у голові де Брусі вже почало паморочитися, Даріуш раптом вказав на вхід до невеличкої печерки… Та ні – то навіть не печерка була, а так… щербина у крутому схилі гори, над якою нависав вузенький кам'яний карниз.

Про щось інше годі було і мріяти! Зібравши останні сили, бідолашний француз рвонув уперед, з розбігу впав на голе каміння і майже одразу заснув… чи то знепритомнів?! Хтозна.

Прокинувся ж від торсання за плече.

– Агов, месьє! Перекусити не бажаєте?..

Перед самим носом француз побачив половину одного із знайдених уночі хлібців та жаданий бурдюк.

– Можете зробити цілих три ковтки – дозволяю. Пригощайтеся, потім повартуєте, бо мені теж поспати треба.

– Довкола пустеля, – мовив де Брусі, жадібно вгризаючись у смачнющий (принаймні так йому здалося) хлібець, – навіщо на варті стояти?

– Швидше сидіти на варті – я би висловився саме так, – Даріуш широко позіхнув.

– І все ж таки?..

– Нехай мертвотність цієї землі не вводить вас в оману. Горлорізи могли повернутися на місце нічної сутички, побачити залишені нами сліди і через те зробити висновок, куди ми пішли. Або хтось із полонених караванників пробовкнувся про двох підозрілих купців – француза і персіянина, які зникли бозна-куди. Вважаєте, це неможливо?

Де Брусі не знайшовся з відповіддю – Даріуш почекав трохи, потім задоволено мугикнув і вмостився попід стіною печерки. Попри потаємні надії супутника, міх з дорогоцінною водою він завбачливо притиснув до грудей, обійнявши обома руками. Француз мало не застогнав від розчарування: адже розраховував напитися досхочу, доки персіянин спатиме.

– Цікаво, як ви розцінюватимете мою завбачливість щодо води уночі… – глузливо мовив Даріуш, немовби вгадавши думки супутника. – Краще не засніть, месьє, і пильнуйте. Інакше наші голови невдовзі дивитимуться одна на одну з паль, встромлених у цю розжарену землю. Що ви хочете: тут живуть дикуни, не те що у вашій рідній Франції…

Сказав так – і заснув. До заходу сонця вони мінялися на варті ще двічі. З'їли другий хлібець, випили ще по три ковтки води.

Другий нічний перехід видавався важчим: відпочинок на голому камінні у крихітній печерці не можна було вважати аж надто комфортним…

– Е-е-ет, опинитися б знов у Парижі! – замріяно мовив де Брусі, коли вони сіли трішечки перепочити і з'їли третій – останній плаский хлібець.

– А як щодо Смірни? – підступно запитав Даріуш. – Не у турецькому – у франкському кварталі[22] є дуже пристойне житло. Сиділи б у кімнаті мого улюбленого готелю на Рю де Франс… Замовили б шишу[23], прохолодних напоїв…

– Ну що ж… Особливо зараз, за нинішніх обставин готель на Рю де Франс мені видається мало не султанським палацом, – кивнув француз.

– Навіть так? Кгм-м-м…

Персіянин замислено потер бороду.

– Можна подумати, ви бували у палаці самого султана!..

Де Брусі подивився на супутника якось зверхньо.

– Бував, месьє, бував, можете не сумніватися, – Даріуш говорив тихо, але впевнено. – І у ханському бував, і у султанському. І навіть жив деякий час.

– Он як?..

– А що тут такого дивного?

– То ви у нас, месьє Даріуш, непроста пташка, виявляється!..

– Аякже! Інакше моє життя навряд чи являло б особливий інтерес для французької корони, а тоді вам не доручили б супроводжувати мене під час нашої маленької подорожі зі Смірни до Стамбула.

– До Мантаня, месьє неслух, до Мантаня!

– Зі Смірни до Стамбула через Мантань. Це вас більше влаштовує?

– Ні, менше. Причому значно менше!

Попри тьмяність місячного сяйва, де Брусі помітив, як на обличчя супутника немовби грозова хмара наповзла.

– Ви знов за своє?..

– Авжеж!

– Попереджаю, месьє, якщо посмієте говорити щось зле про мою Лейлу…

– А хто ж іще заманив нас у цю пастку?!

– У пастку?!

– Так, месьє Даріуш, саме так!!!

– Ви добре подумали, перш ніж казати…

– Ну, так, ясна річ! Підступно підкинути своему коханцю чудову ідею: відмовитися від прямого подорожування на Стамбул, натомість іти на Мантань – а тут караван потрапляє у заздалегідь підготовлену засідку!

– Месьє де Брусі!..

– І от пустеля вже поглинула двох подорожніх, сліди яких годі й шукати!

– Месьє де Брусі, замовкніть, заради Аллаха!!!

– Що, месьє упертюху, не подобається чути правду?!

Даріуш довго мовчав, потім різко підвівся й кинув:

– Ходімо далі. їжі у нас більше не залишилося, бурдюк майже спорожнів.

– Здохнемо ми тут, у пустелі цій треклятій!!!

– Ні.

– Здохнемо, месьє Даріуш!!! І все з вашої ласки!!! З ласки вашої та Лейли цієї!..

Дзенькнула криця, і перш ніж француз встиг відреагувати, криве лезо вперлося йому в шию.

– Якщо негайно не припините знущатися, де Брусі, тоді ви тут точно залишитеся. Ви – але не я. Зрозуміло?

Француз приречено кивнув.

– Ну, от і добре. От і домовилися, – персіянин сховав шаблю. – А тепер рушаймо.

Останні краплі води з міха випили перед самим світанком. Даріуш широко розмахнувся, закинув бурдюк якомога далі й мовив:

– Ну все, тепер лишається єдине…

– Все ж таки померти від спраги? – попри безнадійність їхнього становища, у голосі де Брусі бринів сарказм.

– Ні, йти далі, доки не досягнемо моря. Якщо ми не відхилилися надмірно на південь або північ, лишилося зовсім небагато.

– А якщо відхилилися?..

Даріуш зміряв француза вбивчим поглядом від маківки до п'ят і процідив крізь зуби:

– Особисто я маю намір йти уперед, доки ноги рухатимуться.

– Ви божевільний!..

– Побачимо, де Брусі, невдовзі побачимо.

І розвернувшись спиною до сонця, окраєць якого вже виринув з-за небокраю, персіянин рушив до чергового пагорка.

І що ж?! Усе сталося, немов у казці: години через три, коли навколишній світ скидався швидше на передпокій пекла, ніж на грішну землю, з вершини чергового пагорка їхнім стомленим очам відкрилося безмежне, до самого небокраю медово-золотаве дзеркало, що відбивало безжальні сліпучі промені денного світила. Не втримавши емоцій, француз відчайдушно заволав і мало не кинувся