Орлі, син Орлика - Тимур Іванович Литовченко
I маршал де Брольї, і принц Субіз, і принц Лотаринзький спочатку вкрай обурилися самоуправством «неслуха» графа Орлі, проте насамкінець вимушені були зізнатися, що його втручання було дуже й дуже вчасним. Принаймні непросту та неоднозначну ситуацію на полі бою польний маршал перетягнув на користь французів одним-єдиним маневром – рішучо, швидко й ефективно. Члени штабу заходилися наввипередки вітати його… Проте гінці повернулися із сумною звісткою: виявляється, під час атаки Григора Орлі було важко поранено в голову. Порятунком графа вже займався вірний Кароль.
От, власне, і вся історія.
Йоганн Вольфганг слухав охоронця, широко роззявивши рота. А по завершенні розповіді розгубився настільки, що продовжував мовчати, здивовано кліпаючи очима.
І тут маршал раптом замріяно мовив:
– Але бачила б мене кохана моя дружина Олена під час тієї атаки!..
Й якось таємничо додав:
– Гадаю, вона б закохалася у мене ще сильніше, ніж зараз!.. Хоча кохати так, либонь, вище людських сил… проте, юний мій друже, чоловіки занадто грубі, аби звідати воістину бездонні глибини пристрасного жіночого серця. Це правда, свята правда, от що я скажу тобі, юний друже…
Червень 1732 р. від Р.Х.,
Мала Азія
Дивне місце – пустеля! Йти випаленою безжальним сонцем землею доводиться виключно вночі, бо витримати спеку літньої днини не під силу навіть провідникові каравану, який сходив ці місця вздовж і впоперек. Та й жодна жива істота, здається, не витримає…
Але ж тільки-но засутеніє, як комахи, ящірки та всякі різні плазуни починають вилізати не тільки з-під кожної сухої стеблинки, але й просто з голого піску! А на них вже чатують чудернацькі тварини і птахи, які загалом ховаються бозна-де і як…
Де Брусі мимоволі втягнув голову в плечі, потім уповільнив ходу й почав роздивлятися, що ж відбувається там – просто у нього під ногами. Тільки б на змію не наступити ненароком!.. Сріблясте місячне сяйво навіть найменшу тріщинку в землі робить схожою на плазуна. Звикаєш не довіряти власним очам, оскільки за відсутністю в людини крил не можна летіти понад землею – як раптом…
Бр-р-р-р!!!
Звісно, можна було б не йти пішки, а їхати на коні або з дещо меншим комфортом – на верблюді. Проте мертвотний спокій пустелі є оманливим, тож краще все ж таки триматися якнайближче до месьє Даріуша – якщо вже доля звела їх разом. Крім того, всі караванники, від найзаможнішого купця до останнього погонича, йдуть пішки, аби не перевантажувати тварин. Адже головне – вантажі, нав'ючені на верблюдів, коней і віслюків. Ну, а арабські скакуни – чи не найцінніший товар у каравані. Хто ж дозволить собі таку розкіш: на товарі їздити?! Таким чином, тільки-но де Брусі осідлає верблюда або коня, через подібний вияв слабкості всі одразу ж переконаються: ніякий він не купець! А разом з ним запідозрять і месьє Даріуша…
Їм і без того не дуже-то довіряють, проте вважають за краще тримати язики за зубами: кому яке діло, навіщо з караваном мандрують ці двоє – француз і персіянин… якщо всім добряче заплачено?! Нехай собі мандрують, якщо хочуть, нехай видають себе за купців, які мають невідкладні торговельні справи у Мантані. Проте невиразні підозри – це одна річ, а відкрите неприйняття – зовсім інша. А пустеля – місцина дивна та незвичайна. І якщо двоє уявних купців – персіянин і француз – не дійдуть до кінцевого пункту маршруту, а згинуть десь посеред пісків, укритих чагарниками й пучечками висохлої трави, кому яке до того діло?!
Хто й де розшукуватиме їх – персіянина і француза…
Тому краще йти, як усі, не привертаючи до своєї персони зайвої уваги. От хоч би товариша його мимовільного – Даріуша цього взяти за приклад: як добре тримається!
Хоча…
Де Брусі нахмурив чоло. Добре, що зараз ніч, і попутники не бачать лютого виразу, що мимоволі розлився по його обличчю. Поводитися настільки нерозважливо – і з-за кого?! З-за якоїсь слабкої жінки?!
Адже є чітка інструкція: їм обом належить прибути до Стамбула, у розпорядження французького посла Вільнева – натомість месьє Даріуш наполіг, аби вони неодмінно приєдналися до каравану, що прямує у Мантань! Адже саме там, бачте, застрягла його кохана Лейла!!! Занедужала, бачте, і тепер цій ніжній східній кралі настільки зле, що до Стамбула вона нізащо не дістанеться! І тільки її коханий Даріуш…
Тьху ти, наволоч!!! Через якусь, вибачте, хворобливу турчанку нехтувати всіма інструкціями, самовільно змінювати маршрут… можливо, загалом ставити під сумнів виконання їхньої місії?! А як же інтереси французької корони на Сході?!
Де Брусі аж зубами заскреготав.
Якщо суто по-людськи, то він був готовий зрозуміти персіянина. Тим паче як француз – адже хто ще може настільки добре розумітися у коханні, як не представник цієї нації, найвитонченішої у світі?! Звісно, якщо кохання полум'яне і щире, а не пустопорожня інтрижка…
Втім, не можна ж загалом втрачати голову під впливом навіть найпалкішого почуття?! Тим паче, месьє Даріуш – це вже зовсім не юнак, а зрілий розважливий чоловік… проте нині поводиться, немовби йому шістнадцять років!..
Ото вже йолоп!..
Де Брусі прискорив ходу, наздогнав персіянина й тихо гукнув:
– Месьє Даріуш?..
– Прошу?..
– Месьє Даріуш, вже вкотре хотів спитати вас…
– Тихіше, будь ласка, – прошепотів персіянин, – адже, враховуючи інтенсивну торгівлю, налагоджену між Малою Азією і Францією, мову вашої країни тут розуміємо не лише ми з вами, а й багато хто ще.
Де Брусі озирнувся на всі боки, проте поблизу них не було нікого: решта людей зосередилася або ж далеко попереду, або позаду.
– Нас ніхто не чує, месьє Даріуш.
– Ви певні?..
– Але чому ви вперто…
– Ніч тиха, наші голоси лунають далеко – ось чому.
– Ну, гаразд. І що ж ви пропонуєте?
– Перейдіть на іншу мову.
Де Брусі подумав трохи, потім погодився:
– Гаразд, якщо так, давайте розмовляти турецькою.
– О Великий Аллах!!! Тут, у Малій Азії?! Шановний месьє, про що ви думаєте?! Адже і турецька, і татарська, і грецька, і фарсі для тутешніх караванників є рідними з дитинства!.. Не кажучи вже про арабську – адже всі правовірні читають один і той самий Коран.
– І ви також знаєте усі ці мови?
– Аякже! З дев'яти років.
– Ну-у-у… тоді не знаю, – француз трохи подумав і обережно запропонував: – А може, латина?
– Загальноєвропейська мова, на якій написано Біблію?! Ото вигадали!..
– Що ж тоді робити?
– Чи знаєте якусь північну мову? Наприклад, шведську?..
– Та
