Орлі, син Орлика - Тимур Іванович Литовченко
– Я не про те, я про себе…
– Не виправдовуйтеся, де Брусі. Ви не винні у тому, що батьки вашої нареченої у брутальній формі відмовили представникові шляхетного, проте зубожілого роду.
– Звідки ви знаєте?! – від несподіванки француз навіть зупинився.
– Не стійте на місці, будь ласка. Буде день – буде й відпочинок. Але допоки ніч не скінчилася…
– Ні, звідки ви це знаєте?! – лише трьома широкими кроками де Брусі наздогнав персіянина і схопив за плече, намагаючись розвернути обличчям до себе.
– Я ж сказав одразу: не думайте, що ви лише один у всьому світі, хто постраждав від нерозділеного кохання, – одним легким рухом Даріуш звільнився від руки, що стиснула його плече.
– І все ж таки…
– Моя історія, шановний мій де Брусі, є майже повним віддзеркаленням вашої. От і все.
– І після того ви вірите своїй удовиці?! – обурився француз. – Як можна?! Якщо ці істоти у спідницях настільки легко зраджують кохання…
– Так буває, якщо дівчата молоді й нерозважливі. Проте з роками природа жінки змінюється, і це треба враховувати.
– Не вірю!..
– Ви кажете таке, бо не знайомі з моєю Лейлою.
– Всі жінки слабкі та брехливі…
– Не всі, – різко й вагомо мовив персіянин, як відрубав.
– Та ви хворі!..
– Повторюю: ви не говорили з моєю Лейлою. А якби поговорили хоч би п'ять хвилин…
– Жага кохання засліпила вам очі!
– Навпаки, кохання підказує мені, що Лейла ніколи не зробить нічого поганого своєму коханому. Себто мені.
Де Брусі збирався щось відповісти, та персіянин раптом різко зупинився, виструнчився і просичав:
– Тш-ш-ш-ш!..
Це було настільки несподівано, що француз налетів на нього, але й собі завмер поруч з попутником. Саме у цей момент немовби навмисно на місяць наповзла легенька хмаринка, тож навкруги не було видно анічогісінько. Доводилося хіба що прислухатися.
– Хіба ви не чуєте? – прошепотів Даріуш.
– Що?.. – здивувався де Брусі. Але персіянин уже побіг на півзігнутих кудись убік, потягнувши за собою француза і хрипко промовляючи:
– За мною! Швидше, месьє, швидше, не баріться!..
За пару десятків кроків праворуч від караванної стежини чорніла крихітна улоговинка, заросла якимись чахлими чагарниками: здавалося, Даріуш прямував саме сюди.
– Месьє, будь ласка… – почав було француз, проте у відповідь почув різко-хрипке:
– Цитьте! Ані пари з вуст!!!
– Що-о-о?! Та як ви тільки смієте звертатися подібним чином до…
– Мовчіть!!! Заради вашого Бога і мого Аллаха – мовчіть!..
Тільки-но вони впали під захист чагарників, як де Брусі почув одночасне глухе тупотіння великої кількості ніг. Висушена безжальним денним сонцем земля ледь відчутно загула.
– Що воно у біса…
Не дочекавшись більш гучного прояву емоцій, персіянин щосили затиснув долонею рот француза і лиховісно прошепотів:
– Здається, наш караван спіткало велике лихо.
– Тобто?! – крізь притиснуту до губ долоню промимрив де Брусі.
– Розбійники… – самими губами прошепотів Даріуш. Хмаринка грайливо випустила місяць із своїх обіймів, тож у казково-сріблястому сяйві очам відкрилася дивна картина: здійнявши величезні стовпи куряви, до авангарду і ар'єргарду каравану одночасно неслися дві групи вершників. Над їхніми головами яскраво виблискували криві клинки. Побачивши таке, де Брусі спробував вирватися з рук персіянина, але той не дозволив, лише просичав роздратовано:
– Тихіше, месьє, тихіше!
Проте француз не здавався: там, на караванній стежині дзвенить криця, лунають зойки, іржуть коні, ревуть верблюди, а вони ховаються тут, у чагарниках?! Чому цей клятий месьє Даріуш виставляє його жалюгідним боягузом?! За що таке безчестя?!
– Ви ж нас викриєте! Схаменіться, прошу, – шепотів персіянин. І як не пручався де Брусі, клятий Даріуш виявився сильнішим.
Між тим, шум і галас на караванній стежині поступово вщухли. Попри це, персіянин продовжував утримувати супутника у залізних обіймах, доки навкруги не запанувала тиша, більше не порушувана жодним звуком. Тільки тоді француз полишив схованку…
Як і слід було очікувати, все скінчилося аж ніяк не на користь купців: на великому відтинку караванної стежини і обабіч неї деінде були розкидані трупи людей і тварин. Жодної живої душі не залишилося…
Окрім них – двох боягузів!!!
Струшуючи кулаками у повітрі, де Брусі кинувся до персіянина:
– Ну то як, месьє боягузе, задоволені ви результатом?!
– Тобто?.. – спокійно перепитав Даріуш.
– Невже не бачите, що ви накоїли?!
– Я накоїв?.. Я?!
Борода персіянина ледь помітно здригнулася, проте у невірному місячному сяйві не можна було розібрати, сміється він чи просто дивується.
– Авжеж ви, хто ж іще!
– А мені здається, що то розбійники напали на караван, тоді як я всього лише…
– Ви, месьє, завадили мені допомогти караванникам поперерізати горлянки тій наволочі!..
– Ви серйозно так вважаєте?
– Абсолютно серйозно!!!
Персіянин трохи помовчав, обдумуючи відповідь, потім мовив обережно:
– А як же інтереси Франції?..
– При чому тут інтереси моєї батьківщини?!
– У нас на Сході є така притча: краще бути живим собакою, аніж дохлим левом.[21]
– Дурниці!
– Зовсім ні. Адже живий собака може відігнати надокучливих мух, які кусають його, тоді як дохлий лев не може зробити навіть такого. Хоча за життя він був і хоробрішим, і могутнішим від собаки.
– Ну-у-у… не знаю, не знаю, – де Брусі знизав плечима. – Але поясніть, будь ласка, яким чином живий пес і дохлий лев асоціюються у вас із моєю батьківщиною?..
– Незадовго перед нападом горлорізів ви так настирливо нагадували мені про священну необхідність служіння французькій короні, що я мимоволі заслухався. Тому запитую ще раз, що краще: бути дохлим левом чи живим собакою? Себто накласти головою посеред малоазійської пустелі під час нічної сутички з місцевими розбійниками чи залишитися серед живих і продовжувати віддану службу Його Величності королю?
– Та я би цим негідникам!..
– Що саме ви зробили б, цікаво дізнатися? Продемонстрували б колір вашої крові?..
У голосі Даріуша все ж таки проскочили саркастичні нотки, що аж ніяк не сподобалося запальному французу.
– Навпаки – перевірив би на них гостроту свого клинка!!! Тоді як тепер!.. Тепер!..
– Тепер, месьє де Брусі, ви маєте змогу продовжувати своє віддане служіння французькій короні… аж до того моменту, коли наші життєві шляхи розійдуться остаточно.
– Мені так здається, месьє Даріуш, ви занадто високої думки про власну персону.
– Аж ніяк. Просто у потрібний момент поруч з вами не буде достатньо холоднокровної людини, яка змогла б утримати вас від хибного кроку в нікуди.
