Орлі, син Орлика - Тимур Іванович Литовченко
– Гаразд, якщо буде зовсім кепсько, я нагадаю, – усміхнувся персіянин і одразу перейшов на шведську: – Отже, слухаю вас уважно.
«Акцент у нього просто жахливий!» – відзначив подумки де Брусі. Проте, здається, Даріуш таки має рацію: решті караванників зовсім необов'язково бути в курсі справ їхніх та французької корони. Тому, зібравши докупи всі згадки про перебування у Стокгольмі, уявний купець мовив:
– Поясніть мені, заради Бога, як ви можете довіряти цій слабкій… немічній жінці, водночас нехтуючи прямими вказівками, отриманими з Парижа від самого…
– Обережно, месьє, обережно, – не надто сподіваючись на гостроту очей француза у темряві, Даріуш міцно схопив співбесідника за плече. – Ніяких імен прошу не називати: адже імена не перекладаються.
– Так, маєте рацію: ніяких імен, – не надто охоче погодився де Брусі. – Тим паче, ви й самі прекрасно розумієте, про чию високу персону йдеться.
– Отже, ця висока персона…
– Так – ця людина передала вам інструкції особистим листом, після чого ви буквально одразу почали порушувати ці інструкції.
– У якій частині, якщо не секрет?
– Давайте обійдемося без лукавства, месьє Даріуш!
– Я абсолютно відверто запитую: в якому пункті я порушив інструкції неназваної персони?
Певний час йшли мовчки, нарешті де Брусі не витримав:
– Шкода, чесне слово, що останніми роками я підзабув шведську, інакше би вкотре пояснив вам, месьє Даріуш…
– Тобто ви маєте на увазі, що неназвана персона наказала мені просто у Смірні сісти на корабель, що відпливає до Стамбула?
– А ви натомість приєдналися до каравану, що прямує на Мантань. Більше того – і мене також примусили слідувати за вами.
– Нічого жахливого у тому немає, адже з Мантаня на Стамбул також відпливають кораблі.
– Як можна таке стверджувати?! – обурився де Брусі. – Адже з-за вашої дурнуватої примхи ми запізнюємося принаймні на цілий тиждень!..
– Краще запізнитися на один тиждень, ніж на ціле життя.
– Але ж!..
– Це Схід, месьє де Брусі! – усміхнувся персіянин. – Схід – і тим усе сказано. Тут будь-яка справа робиться неквапом, ніхто нікуди не поспішає.
– Люди подорожують уночі, а не вдень, як у нас, – підтакнув француз.
– А найзачуханіше селище у декілька разів древніше, ніж пишні європейські столиці. То куди ж поспішати, поясніть, будь ласка?..
Де Брусі спробував придивитися до свого загадкового супутника, проте посеред темної турецької ночі, лише у світлі небесних зірок, мало що можна розгледіти.
– Я з нетерпінням очікую відповіді, месьє, – нагадав Даріуш.
– От ви самі, наприклад, зараз дуже поспішаєте, – процідив де Брусі крізь зуби. Доки вони розмовляли, молодий місяць почав висовувати з-за небокраю яскраві чортячі ріжки, тому француз побачив тінь смутку, що одразу насунулася на опецькувате обличчя перського купця.
– Саме так, месьє Даріуш, ви рветеся вперед зовсім не з-за ревного служіння Франції, а на зустріч з вашою чорноокою пасією – з цією Лейлою, чи як там її звуть?!
– Вас то дратує? – доволі різко мовив персіянин.
– Ну-у-у, не те щоб аж занадто…
Тепер уже де Брусі прикусив язика, бо раптом відчув, що попри свою не надто певну шведську готовий от просто зараз викласти попутникові певні відомості про себе. Але ж заради чого розкривати перед ним душу?!
– Тоді у чім річ? – підозріло запитав Даріуш.
– Бачте, месьє… Мабуть, ви дуже важлива персона, якщо… – Де Брусі обережно кахикнув і резюмував: – Якщо поселилися у Смірні в готелі на Рю де Франс, а неназвана особа доручила мені привезти вам особисті інструкції, а потім в інтересах Франції супроводжувати вас…
– Отож-бо – супроводжувати мене! Розумієте, де Брусі? Су-про-вод-жу-ва-ти, – мовив Даріуш по складах, аби співрозмовник зрозумів його якнайкраще. – От і супроводжуйте, будь ласка! І не втручайтеся у мої дії…
– Але ж я в курсі інструкцій, даних вам неназваною особою! Я знаю, який маршрут вам запропоновано…
– Так, саме так – за-про-по-но-ва-но! Ви напрочуд точно шдмітили це, вітаю.
– Ну, чи не казав я одразу, що погано знаю шведську?! – обурився француз. – Ну, не так я висловився: не запропоновано, а наказано! На-ка-за-но пливти морем із Смірни до Стамбула.
– Погодьтеся, головне полягає у тому, аби прибути до Стамбула, а потрапимо ми туди безпосередньо морем або ж через Мантань – то вже справа другорядна.
– Месьє Даріуш!..
– Так, прошу?..
Де Брусі знов замислився, перш ніж зауважити:
– Я би і не протестував так, якби на ваше рішення безпосередньо не вплинула ота ваша немічна вдовиця.
– Ви пережили нещасливе кохання й відтоді не схильні довіряти жінкам?..
Француз з ненавистю позирнув на персіянина. У сріблястому місячному світлі достеменно роздивитися його обличчя було неможливо – хіба що очі сяяли двома веселими вогниками, а густа русява борода похитнулася під зневажливою посмішкою!..
– Месьє Даріуш, прошу – стережіться! Тільки та обставина, що неназвана висока особа наказала мені супроводжувати вас у подорожі до Стамбула, а можливо, й надалі, ще не дає вам жодного права!..
– Шановний месьє де Брусі…
– Я ж, зрештою, французький дворянин, чорт забирай!..
– Тихіше, тихіше, прошу, – спробував заспокоїти його персіянин.
Нічна сварка на караванній стежці? Так, це їм зовсім ні до чого…
Могутнім зусиллям волі француз спробував заспокоїтися. Оцінивши його прагнення, Даріуш кивнув і пояснив:
– А я трохи старший від вас, тому не шукайте у моїх словах нічого, окрім щирого співчуття. Ви справді надто молодий, бо навіть припустити не можете, що трагедія нерозділеного кохання могла спіткати не лише вас одного. Отже, яка ваша історія?
– З чого б це мені розкривати перед вами душу? – відчувалося, що де Брусі й досі обурений.
– Чекати до нинішнього ранку ще довго, а до Мантаня як мінімум два нічні переходи. То, може, нам варто краще познайомитися?..
Де Брусі знову зміряв співрозмовника недовірливим поглядом. Зрештою, він же не зобов'язаний розповідати йому все достеменно!..
– Ну-ну, де Брусі, давайте, сміливіше! – підбадьорив персіянин. – А потім – люб'язність за люб'язність: я розповім вам свою історію.
І француз здався:
– Ну, гаразд, умовили… Отже, месьє Даріуш, я сам…
Він трохи помовчав.
– Мій рід походить із півдня Франції – з Провансу. Якщо ви достатньо розумієтеся на географії Європи…
– Мені відомо, які провінції має Франція.
– Отже, я розумію ваш східний темперамент краще, ніж зрозумів би житель півночі.
– Так-так, де Брусі, повністю згоден: між нами встановилася повна взаємна довіра і повне взаєморозуміння.
Француз із ненавистю зиркнув на персіянина, проте тепер обличчя Даріуша було абсолютно серйозним.
– Отже, південь Франції… Хм-м-м… Край уславлених поетів, які оспівували кохання в усіх його проявах… Сама атмосфера…
– Ми домовилися перейти на шведську, інакше у відповідь
