Орлі, син Орлика - Тимур Іванович Литовченко
Душа кипіла від жаги помсти – тому Григорій знайде кривдника і помститься!!!
Помститься неодмінно!..
Глава 6Від Парижа до Варшави
25 травня 1759 р. від Р.Х.,
Франкфурт-на-Майні, вул. Оленячий брід,
ставка військового губернатора французів графа
Teaде Тораса де Прованса
Попри усі негаразди, пов'язані з війною, франкфуртський будинок Йоганна Каспара Гете був наскрізь просякнутий веселим настроєм. Ще б пак: дізнавшись про всі обставини битви при Берґені, що відбулася місяць тому, король Луї XV вирішив присвоїти своєму відданому польному маршалу Григору Орлі чергове військове звання. Сьогодні спеціальний кур'єр Його Королівської Величності привіз до Франкфурта патент на звання генерал-поручника і вручив його особисто графу, який все ще не одужав остаточно від поранення у голову.
Звісно, у ставці одразу ж було організовано обід настільки розкішний, наскільки дозволяла ситуація. Коли усе було з'їдено і майже все випито, а незвичний до безшабашної гулянки королівський кур'єр поплентався на нетвердих ногах трохи перепочити, до Григора Орлі та здорованя Кароля поспішив приєднатися Йоганн Вольфганг.
– От бачите, гер граф, король оцінив вашу звитягу по достоїнству.
– Ніколи не сумнівався у милості Його Величності, – посміхнувся винуватець торжества. – Це радше наш Каролик…
– Е-е-ет, що я таке!.. – зітхнув здоровань.
– Варто пам'ятати просту річ: королівська милість не завжди набуває явних ознак, оскільки на те можуть бути певні причини.
– Краще б їх зовсім не було, причин отих… – пробурмотів собі під ніс Кароль.
– Знов ти за своє, братику?..
Здоровань на мить відірвався від набивання запашним тютюном чудернацької штукенції, що називалася шиша, і мовив:
– Король мусив би…
Але так і не договоривши, чомусь знизав плечима, знов важко зітхнув і заходився розкурювати шишу.
– Його Королівська Величність, мій вірний Каролику, робить тільки те, що сам забажає зробити, іїшюго ж робити не мусить. І якщо Його Королівська Величність вважає за потрібне не демонструвати явну милість до когось із своїх вірнопідданих… отже, либонь, воно і справді на краще.
На цей раз здоровань промовчав – адже щосили висмоктував із шиши блідий димок. Йоганн Вольфганг придивлявся до графського ад'ютанта не надто поблажливо… хоча і знав, що вірнішого служника генерал-поручникові не відшукати в усьому світі!.. Можливо, пересторога проступила на хлоп'ячому обличчі занадто явно, інакше не пояснити, чом поранений раптом сухо посміхнувся й мовив:
– Ти, хлопче, не зважай на наші з Каролем перепалки. Це ж бо по-дружньому. Ми разом із та-а-аких халеп вигрібали, що розповісти про все, як воно відбувалося, не вистачить ані часу, ані моєї майстерності оповідача.
Між тим, із шиши нарешті зазміївся приємний запашний димок. Здоровань вклонився господареві, при цьому простягаючи йому оздоблений чорним оксамитом із сріблястими візерунками мундштук. Граф Орлі глибоко затягся, відкинувся на спину, видихнув угору сиву димову хмаринку й замислено повторив:
– Так, ми з Кароликом крізь такі терни продерлися й живими-здоровими залишилися, що іншому ніколи б не здолати тих перепон. Ти вже якось повір мені, старому!..
Кінець 1732 р. від Р.Х., український степ,
корчма неподалік селища, розташованого
на шляху до Запорозької Січі
Сидіти за столом у звичайнісінькій корчмі, потроху хиляти міцну пінну медовуху і в усіх подробицях, хвилина за хвилиною, пригадувати нещодавні відвідини кошового отамана Іванця – чого іще може бажати козацька душа?!
Адже ні у Стамбулі, ні у Стокгольмі, ані навіть у самому Парижі такої медовухи не відшукати! І козаки у заморських краях – усього лише приблудні вигнанці, чужинські наймити! А рідна земля!.. А чисте небо!.. А пухнастий білесенький сніжечок!..
Господи, наскільки ж велика милість Твоя, що після стількох років вигнання нині послав Ти їм обом таке щастя – бодай трішечки побути тут!!! За подібну милість не гріх і випити.
Занурилися кінчики вусів у медовуху – а-а-а-а, смакота!..
І знов прихилилися побратими чолом до чола, знов зашепотіли так, щоб оточуючі не почули:
– Отже, кошовий сказав?..
– Сказав, братику, саме так і сказав: мовляв, ви тільки вдарте по Московії, а Січ вже не осоромиться! Повстануть козарлюги усі, як один!..
– Ой, дай-то Боже, дай-то Боже!..
– Дай Боже, братику…
Обидва рвучко перехрестилися. Водночас у протилежному кінці корчми компанія підпилих циганів вибухнула несамовитим реготом. У розташованому за три версти селищі розквартирувався на зиму цілий табір, тож сьогодні понабивалося їх до корчми чимало: один чорнобородий красень розкидався грішми на всі боки й разом із пів-дюжиною співплемінників досхочу їв і пив стільки, що, здавалося, ще зовсім трішечки – і з вух полізе, з носа потече, а потім і черево лусне.
Але до мандрівних гультяїв з їхнім циганським щастям жодному з побратимів не було найменшого діла. Адже йшлося про майбутнє нещасної поневоленої Украйни – що ж іще у світі може бути важливішим?!
– А як раптом не повстануть?..
– Повстануть, братику, повстануть! Кошовий заприсягнувся. Гадаєш, їм тут до вподоби московські порядки?
– Мені так здалося, що не дуже.
– Отож-бо – «здалося»! Це твоє найперше враження. А я кажу: у печінках-селезінках їм нинішні порядки, наведені московитами на Украйні! Нам сидіти у вигнанні сутужно, а уяви, як доводиться їм – з чужинським ярмом на шиї…
– Хм-м-м… Уявляю.
– Отож-бо, що тільки уявляєш! А їм жити доводиться.
– А чинний гетьман?..[27]
– А-а-а, братику, хай йому грець! Апостол є гетьманом напівформально, він в основному лише підсолоджує гіркоту, що ллється з Московії на Украйну, тоді як козацьким серцям обридли недоїдки з царського столу. Бути панами у себе вдома, а не жалюгідними підпанками у московитів на побігеньках – от чого насправді хочуть люди!
– То ви певні в успіху?
– Кошовий Іванець казав, що всі запорожці тільки й мріють, як би мій шляхетний батько повернувся на батьківщину та відновив тут старі – домосковські порядки.
– Дай-то Боже!..
– Дай Боже, братику…
Знов випили.
– Послухайте, гетьма…
– Цить, дурнику!!!
Один з козаків скроїв таку лячну мармизу, що інший аж перелякався.
– Не смій мене так називати на людях…
– Але ж!..
– Що – «але ж»?! Гадаєш, серед місцевих людиськів немає московських шпигунів?! Або жити стало легше, якщо у Петербурзі замість царя на престолі сидить цариця Анна?![28] Можеш не сумніватися,
