Орлі, син Орлика - Тимур Іванович Литовченко

– Хіба батьки не навчили вас у дитинстві оминати зайві перепони, щоб не збиватися з головного – вірного шляху?

Де Брусі вже й рота відкрив, знов збираючись дорікнути персіянину, як той мовив:

– А жертвувати менш значущим заради більш значущого навчили?!

Цього вже француз не стерпів. Виструнчившись і з викликом задерши підборіддя, він запитав:

– Скажіть мені одне-єдине, зробіть таку ласку: ви дворянин чи ні?

– Прошу?..

– Чи шляхетного роду ви, месьє Даріуш? – процідив де Брусі крізь зуби.

Персіянин якось загадково посміхнувся й мовив:

– Щодо французького дворянства, то ви мусите розуміти, що я не маю такої честі…

– А як щодо вашого тамтешнього?..

– Тобто?

– Ну-у-у, як там щодо вашої Персії? Яке ваше достоїнство за тамтешніми законами?

– Невже ви збираєтеся викликати мене на дуель? – здивовано запитав у відповідь Даріуш.

– А якщо навіть так?! – не витримавши напруги, француз зірвався на крик.

– Битися на тому самому місці, де ватага розбійників тільки-но повипускала тельбухи усім до одного караванникам… – Персіянин якось невиразно мугикнув, але одразу ж посерйознішав: – У такому разі, месьє де Брусі, змушений нагадати про вашу роль у нашому поході.

– Не зрозумів?..

– Вам наказано супроводжувати мене й намагатися вберегти від будь-яких неприємностей, а не ставати самому джерелом тих-таки неприємностей. Хіба ж ні?

– Месьє Даріуш!!!

– Що?..

– Месьє Даріуш!.. Либонь, ваше життя і справді являє високу цінність для французької корони…

– Тому я й намагаюся будь-що уберегти свою голову для того, кому служу. І вам, де Брусі, раджу поводитися так само.

– Але ж кинути у біді товаришів – то є безчестя!

– Не менш безчесно розпоряджатися тим, що вам не належить.

– Що-о-о-о?! Та як ви тільки смієте!..

– Смію, бо ваше життя належить не вам.

– А кому ж тоді, цікаво дізнатися?!

– Вашому правителю – королю Франції. Хіба ж ні?..

І доки ошелешений француз розгублено кліпав очима, Даріуш подався повз нього до караванної стежини, недбало кинувши через плече:

– А якщо це так і є, тоді прошу допомогти мені оглянути місце сутички.

– Що ви зібралися шукати, якщо не секрет?

– Ну, чому ж одразу секрет!..

Персіянин зупинився і позирнув на де Брусі трішечки глузливо, від чого кров у жилах француза так і закипіла.

– По-перше, мусимо перевірити, чи не лишилося тут живих: можливо, когось-таки ще вдасться врятувати. А по-друге, нам конче необхідно вирішити проблему з водою…

Де Брусі лишалося тільки приєднатися до персіянина. Ретельні півгодинні пошуки безрезультатними не залишилися: у їхньому розпорядженні опинився пристойних розмірів міх.

– Ну що, месьє Даріуш, тепер нарешті рушаймо у путь?

– Так, звісно.

Проте ледве француз зробив декілька кроків уперед по караванній стежині, як персіянин зупинив його різким окриком.

– Ну, а тепер у чім річ? – з кислим виразом на обличчі запитав де Брусі.

– Ви куди прямуєте?

– Як-то – куди?! Ясна річ – на Мантань.

– Цією караванною стежиною?

– Природно!

– Просто у розбійницьке лігво?..

Француз аж отетерів від несподіванки, а персіянин продовжив глузливо:

– Якщо ви встигли помітити… та й сліди на землі про це говорять, то розбійники напали одразу з двох боків: на авангард і ар'єргард каравану. А потім оточили купців звідусіль і перебили, немовби тих куріпок. Але у такому разі ризикну припустити, що розбійницькі лігва можуть бути розташовані як позаду, так і попереду.

– Отже, месьє Даріуш, ви натякаєте, що нам не можна ані йти уперед, на Мантань, ані повертати назад, на Смірну?

– Я би не ризикнув, – підтвердив персіянин, – а отже, вам також не дозволю ризикувати.

– Але куди ж тоді…

– Якщо не вперед і не назад, тоді лишається одне-єдине – убік.

Даріуш вимовив це абсолютно спокійно, і його незворушність подіяла на де Брусі, немовби шпори на огира:

– Що це ви верзете, добродію?!

– Підемо на захід – тоді точно врятуємося.

– Либонь, ви таки збожеволіли від переляку…

– Аж ніяк.

– Але ж там пустеля!..

– Там море.

– А скільки до того моря йти, ви хоча б уявляєте?!

– На відміну від вас, де Брусі, перш ніж пускатися у путь, я не полінувався достеменно вивчити карту місцевості, а не просто йти за караванником. Втім…

Тут клятий персіянин зміряв француза критичним поглядом з голови до ніг і замислено промимрив:

– Втім, можливо, я помиляюся, і ви також здогадалися вивчити карту. А тому зараз самі, без моїх підказок скажете, як нам найкраще дістатися звідси узбережжя.

– Я не кажу про маршрут, я кажу про час, – не відповівши Даріушу прямо, де Брусі гордовито задер підборіддя. – Отже, наскільки швидко можна дістатися моря, як вважаєте?

– Приблизно за день чи два, – персіянин вважав за краще не повторювати підступне запитання щодо маршруту.

– Без питва та їжі! Пхе!..

Француз нервово пересмикнув плечима.

– Води маємо цілий бурдюк.

– А як щодо їжі?..

– На порожній шлунок йти легше.

– Цілих два дні?!

– Дві ночі, де Брусі, дві ночі. Удень на тутешньому сонці ви просто підсмажитеся. Що ж до їжі… Я тут знайшов дещо, окрім води.

Даріуш продемонстрував невеличкий згорток з трьома місцевими пласкими хлібцями.

– Йти пустелею хтозна-куди – це справжнісіньке божевілля!

Бідолашний француз схопився за голову.

– Ну, тоді можете й надалі подорожувати караванною стежиною, – знизав плечима персіянин.

– Але ж!..

– От тільки коли наштовхнетеся на розбійників, не кажіть, що я вас не попереджав.

Де Брусі миттю знітився, потім мовив тоном приреченого на смерть:

– Ніколи й гадки не мав, що погоджуся на отаку відчайдушну пропозицію, як ваша, месьє Даріуш.

– Нічого, нічого, – поспішив «утішити» його персіянин. – Очі бояться, руки роблять. Ваш розум не бажає приймати мій план, але гарантую: ваші ноги й не помітять, як подолають відстань звідси аж до самого моря.

І оскільки де Брусі все ще вагався, він махнув рукою ліворуч і бадьоро вигукнув:

– Вперед, і негайно! Половина ночі вже спливла, а до світанку нам дуже бажано знайти бодай якусь схованку, щоб захиститися від денної спеки.

Решту ночі вони майже не розмовляли. Де Брусі тримався позаду персіянина: якщо той вигадав весь цей божевільний план, якщо добровільно визвався бути поводирем – от нехай і веде! А якщо помруть вони тут, посеред малоазійської пустелі… Що ж, нехай цей гріх залишиться на поганській совісті Даріуша!

Лише час від часу француз наздоганяв поводиря. Тоді персіянин передавав супутникові міх, щоби той зробив жадібний ковток… але один-єдиний: воду треба було заощаджувати.

Коли сонце вистрибнуло з-за небокраю, вони тільки-но почали долати схил чергового пагорба. Ніякої підходящої схованки у межах видимості не спостерігалося, тому подорож довелося продовжити. Денне світило припікало дедалі сильніше, де Брусі все частіше просив води,