На брата брат - Юрій Михайлович Мушкетик
— Бийте підлих хлопів, — репетувала шляхта.
Якийсь шляхтич із сизим шрамом на щоці виліз на воза й гукав до жовнірів:
— Через них, через пшекльонтих хлопів, у нас убозтво і злидні. Вернемо Польщі багату й розкішну Україну, і всі ходитимемо в шовках. Ви, вірні діти латинської церкви, не повинні жаліти схизматів, віра дорожча нам за все… Схизма торжествує, святі дари потоптано брудними ногами козаків, і москалів також, розправимося з козаками і візьмемося за москалів.
Й розправлялися, виморені, вимучені козаки падали під ноги татарських і лядських коней. Найдовше відбивалися козаки, які скупчилися на горбочку в терновнику, але і їх скурали.
Матвій бачив усе це, бо, перемагаючи слабість і дрож у ногах, рушив було й собі від возів, відтак, охоплений жахом, вернувся. Москалі ж справді відкупилися: козаками, золотом, гарматами та обозом, і безоружні потягли до Дніпра. З ними, в останньому гурті, дибцяв і Матвій у московському каптані.
…Матвій виборсався зі сну, дихав важко, лежав і думав: «Було — не було, не було — буде — було… Ніби сон, й ніби не сон…»
Супрунові снилося: невелике сільце Чудне, їхній полк знайшов там добрий пошанівок — було на Спаса — міщани не шкодували горілок та вина, гуляла старшина, гуляли козаки, скрипалі обривали струни на скрипках, в бубоністів поклякли руки, тоді їх замінили довбиші й вибивали посеред майдану «Катеринку» на котлах, хоч те супроти військового звичаю, але надто була солодкою варенуха, надто міцною запіканка, всі повпивалися, хотіли танцювати. Сам пан полковник виляскував долонями по халявах чобіт, неначе циган чи волох, а Супрун літав довкола нього, як молодий чорт, якого ні перепити, ні перетанцювати. Зненацька танець обірвався, довбиші на тих самих котлах забили тривогу. До міста підступило московське військо, яке верталося з литовського походу. Містечко хоч і обваловане, й палями обтикане, одначе вал низький, а палісад старий, і гармат у козаків лише дві. А перед ними війська московського хмара з гарматами польовими й осадними… Козаки відчинили ворота. А коли московське військо, — перепочивши день і ніч, взявши запас, пішло геть, приступило до Чудного ще більше польське військо. Й козакам не лишалося нічого іншого, як знову відчинити старі іржаві ворота. То більше, наказний польський гетьман дав слово тверде, що поляки нікого не зачеплять, перебудуть ніч і підуть далі. А тоді ляхи вчинили над козаками люту розправу за те, що ті впустили москалів. Полковника підняли на списах і вкинули до криниці, всіх сотників повішали на в'їзних воротях, простих козаків тяли шаблями посеред майдану.
…Супрун зі скрученими сирицею руками та ногами чекав свого смертного часу під довгою рубленою коморою, і краєм ока бачив, як чорний, з більмом на лівому оці пес лизав кров, яка натекла з довгої дубової колоди: козаків клали на колоду одразу по двоє. На Супрунове щастя, черга до нього не дійшла, раптом з дахів полетіла черепиця, червоним козачим поясом огорнула місто блискавиця, десятигарматним випалом торохнув грім — гроза налетіла зненацька, хвилею, поляки кинулися до будинків, а приречених на смерть козаків усю ніч періщила злива. Вона вимила з Супрунової голови хміль, він заломив під себе руки, скрутився в дугу й гриз слизьку, смердючу сирицю, спльовував гірку слину й гриз знову, з ясен текла кров, сили полишали його, а вже над черепичними та солом'яними дахами бринів умитий грозою світанок, півні горланили на все містечко, й п'яний жовнір вийшов до вітру, хилитався на неслухняних ногах, підозріло поглядав у бік приречених на смерть бранців. Жовнір пустив струмінь просто на Супруна, й той згорнувся в клубок, і раптом розпростався, вдарив жовніра чобітьми по ногах, той хрипко зойкнув, гепнувся в калюжу, й в ту саму мить розірвалася надгризена сириця на Супрунових руках, він на чотирьох, як вовк, кинувся на жовніра, витягнув у нього запоясний ніж і черконув жовніра по горлу. Перерізав реміння на ногах, ще встиг перерізати сирицю на руках та ногах одного козака, але в хаті почувся гомін, там спалахнуло світло, й він порачкував у дикі хащі, а з них у рів. На валу виспівувала зорянка, він сполохав її, переліз через вал і побіг у поле. Йому здавалося, що біжить притьма, але покляклі, задубілі ноги погано слухалися його, й він дибцяв, неначе старезний дід. Але додибцяв до болота на сітанку.
…Супрун не пам'ятав, чи хоч трохи спав, а чи всю ніч спогадував пережите, думав. Снилося, не снилося…
Вранці Драбиха наварила вареників — з сиром і капустою, але Матвій майже не їв, Супрун же навпаки, прискаливши від задоволення ліве око, кутуляв на повен рот, підхвалював, жартував. Вони більше не сперечалися, а коли вийшли з хати й залишилися наодинці, Матвій попросив:
— Не встрявай ти в сю бучу, Супруне. Один їй кінець… Погром… У гетьмана військо…
— Військо, воно може в будь — який бік хитнутися.
— Серби, німці… Пушкареві булави хочеться…
— Ти Пушкаря не чіпай. Він валечний воїн… Не рівня… всіляким писарям, за шапку виміняним.
Супрун пер на сварку. Й Матвій замовк, покусував вуса. Сніг порипував під чобітьми, горобці на гілці яблуні понадувалися на хвищу, Матвій і Супрун майже черкали їх шапками — не спурхували — в мороз гороб'яча кров тече повільно. Матвієві також стало холодно. Й мислі холодні потекли до серця. Несподівано сказав:
— У мене лука згоріла. Всі тридцять вісім стогів. Хтось запалив… У той день, як ти поїхав…
Повів на Супруна оком, але в того на обличчі не тіпнулася жодна жилочка. Худе, неголене, воно кібчилося на тлі високого білого замету.
— Наживеш… Для тебе це абищиця… — Й думав щось своє. — Мені пропонують уряд хорунжого сотенного…
Матвій подумав, що уряд той нікчемний, а все ж він побільшить Супрунову вину перед справжнім, законним гетьманським урядом.
