Орлі, син Орлика - Тимур Іванович Литовченко
Польний маршал кивнув дуже повільно і (як здалося хлопцеві) обережно, далі мовив:
– Приємно усвідомлювати, що за тебе хвилюється отакий от чудовий хлопчина… який колись-то стане видатною людиною.
Він трохи помовчав і додав здивовано:
– Знаєш, юний друже… Ніколи навіть гадки не мав, що це може бути настільки приємним.
– Гер генерал, а у вас є діти?
– На превеликий жаль, немає.
– Чому?..
– Ну-у-у, як тобі пояснити… – Губи пораненого здригнулися. – Не склалося якось, от і все.
– А дружина?
– Так-так, дружина є – мадам Луїза-Єлена ле Брюн де Дентевіль. Кохана моя Олена.
– Вона лишилася там, у Франції?
– Природно! Де ж іще їй бути?! Як і належить дружині генерала, живе собі у нашому замку Орлі, чекає на моє повернення.
– Ви поїдете до неї зараз же? Після сьогоднішнього?.. Себто після того, як оце вас поранило…
Сам хлопчина не вбачав у своєму запитанні якогось підступу, він просто хотів дізнатися, коли доведеться розпрощатися з польним маршалом. Проте і сам Орлі, і його охоронець ніби трохи засмутилися. Йоганн Вольфганг по черзі кидав здивовані погляди то на одного, то на другого, та вони мовчали.
– Що сталося, гер генерал? Я щось не так…
– Ні-ні, друже, не переймайся, – поспішив заспокоїти хлопця Григор Орлі. – Ти анітрохи не винен у тому, що мимоволі торкнувся болісної теми. От якби інші це розуміли також, тоді…
Поранений стомлено прикрив очі й констатував:
– У такому разі, хлопче, у мене не було б жодного приводу для занепокоєння, і я міг би спокійненько їхати на лікування додому, щоб заразом і дружину провідати. Проте ситуація не настільки сприятлива, а отже мені доведеться лишитися тут, у Франкфурті. Адже без мене…
Польний маршал замовк, натомість заговорив Кароль:
– Та чого там! Не люблю я, знаєте, отаких от недомовленостей і натяків!..
Орлі зробив різкий жест рукою, проте охоронець продовжував говорити:
– Ти, малий, мусиш знати, що сьогоднішня битва була виграна…
– Каролю, Каролю! Будь ласка!.. – благально мовив поранений.
Запорожець загарчав, немов голодний пес, але докінчив уже тихіше:
– Так от, сьогоднішня битва поблизу Берґена була виграна виключно талантом і сміливістю мого пана – от що я скажу тобі, хлопче.
– А чом ви шепочете? Чом боїтеся сказати про це на повний голос? – щиро здивувався Йоганн Вольфганг.
Польний маршал і охоронець лише обмінялися короткими поглядами, проте жоден з них не відповів. Справді, чи варто було розтлумачувати хлопцеві, що іншими корпусами французької армії командують принц Субіз і принц Лотаринзький, тоді як Григор Орлі – зовсім не принц, а всього лише граф?! Що він лише польний маршал, тоді як головнокомандувач де Брольї є маршалом Франції?! Що той-таки де Брольї очолює таємний кабінет Луї XV «Секрет короля», а отже є прямим шефом графа Орлі?! І що насамкінець останній – усього лише іноземець, якого Франція милостиво пригріла у гостинних обіймах… До того ж, іноземець цей і досі не полишає ідеї щодо майбутнього звільнення своєї батьківщини від чужоземного гноблення… та оскільки у черговій війні Франція і Росія стали союзницями, сповідувати подібну ідею нині вкрай небажано.
А іноді навіть дуже-дуже небезпечно…
– Ти, друже, ще занадто малий, аби все зрозуміти, але в той же час достатньо великий, щоб запам'ятати мої пояснення, а потім пробовкнутися, коли не треба, – нарешті мовив польний маршал.
– Розмовляєте зі мною, немовби з якоюсь малечею. Це несправедливо. – Хлопчина ображено закусив нижню губу.
– Світ сам по собі не дуже-то справедливий, краще звикнути до цього змолоду. – Якби не важке поранення, Орлі, мабуть, розсміявся б.
– А якщо я не хочу звикати?..
– Тоді роби все від тебе залежне, щоб твоїми зусиллями справедливості бодай трохи побільшало, – спокійно зауважив генерал. – Не шукай користі, а просто роби свою справу, і тоді все, що тобі належить отримати у цьому житті, само прийде в руки. Ось яким має стати шлях, достойний справжнього лицаря!
– І в сьогоднішньому бою ви показали себе отаким от достойником, мій пане! – підхопив Кароль. – І яка за це нагорода – куля у голову?! Добре, що тільки зачепило, а не на смерть… Бо я вже так перелякався, так перелякався!..
– Дурниці, всі ми ризикуємо, – слабко відмахнувся поранений. Але тепер не витримав Йоганн Вольфганг:
– Краще розкажіть, що сталося там, на полі бою!
– Тобі справді цікаво? – здивувався Кароль.
– Ти що, братику, хіба не бачиш, як палають оченята нашого юного друга? – ласкаво звернувся польний маршал до охоронця.
– Бачу, мій пане, але ж…
– То розкажи йому.
– Моя німецька залишає бажати кращого…
– Нічого, нічого, я зрозумію! – поспішив запевнити хлопчина.
– А чого не зрозуміє, те я поясню додатково, – пообіцяв граф.
– Ну, гаразд, гаразд, умовили…
І Кароль заходився розповідати.
…Під потужним вогнем гармат довгі шеренги прусської піхоти повільно, але вперто просувалися до центру французьких позицій, що прикривали Берґен. За пруссаками йшло каре англійців, в ар'єргарді крокували ганноверці. Принц Брауншвейзький із залізною впертістю втілював у життя лінійну тактику, доведену Фрідріхом Великим до найвищого ступеня досконалості: вести наступ, не зважаючи на будь-які втрати «гарматного м'яса»! Кидати у пекло шеренгу піхоти за шеренгою так, щоб викликати спочатку розгубленість, а потім паніку у лавах супротивника, зламати його психологічно, щоб насамкінець справу довершили багнети тих солдатів, які залишаться в живих.
Найімовірніше, так би все і сталося… якби не рішучість командира «синіх шведів короля». Стоячи на одному з флангів оборонців Берґена, Григор Орлі лишався осторонь головної лінії прусського наступу. Час від часу граф надсилав гінців до маршала де Брольї з проханням вдатися до флангової атаки, проте регулярно отримував наказ залишатися на місці: мовляв, і без того все минеться… Проте близько першої години впертість головнокомандувача не здавалася аж надто виправданою, оскільки супротивник підійшов надто близько до французьких батарей: отже, йшлося щонайменше про втрату артилерії. Водночас, пруссаки зовсім не зважали на те, що підставили графу Орлі жодним чином не захищений фланг…
І він наважився на блискавичну, хоча й самовільну атаку! Першою на прусську піхоту налетіла запорозька сотня, очолювана самим польним маршалом. Маневр козаків був аж надто несподіваним, тож одразу сплутав Фердинанду Брауншвейзькому всі карти. На додачу, кінські копита здійняли величезну хмару пилу, тому пруссаки не змогли роздивитися, що насправді їх атакує лише жменька вершників!
Що б там не було, а головної мети Григор Орлі досягнув упевнено й одразу: наступ супротивника захлинувся, довгі шеренги здригнулися, змішалися… А слідом за козаками в атаку вже йшла французька піхота, завбачливо прикрита на флангах кавалерією, з тилу – драгунським полком «синіх шведів». Цей
