Мої Дікамерони - Юрій Григорович Логвін

соняшники – порятуємось!» Німці ведуть нас, сигаретки курять, один посвистує. Я шепочу: «Готовий?» Відповідає пошепки: «Готовий». Кинулись ми в різні боки через поле до соняшників. А поле те не просте, а горохове!.. Я в селі виріс. Біжу по гороху й коліна аж до підборіддя підкидаю! Щоб в горосі не заплутатись… А лейтенант – городський. Він той горох, може, уперше й бачив. Він заплутався. Перечепився. Упав. Його й порішили… Того разу я втік… Та скоро мене знов прихопили й почали мордувати… Правда, зразу не повели на розстріл. Уночі я втік. Зрештою, докумекав, що треба свою робу замінити. Але ж у мене зріст… Іду полем серед побитих людей і потрощеної техніки. І бачу: лежить здоровенна медсестра. Мого зросту. Страшно й гидко, але жити хочеться. Тож і перебрався в робу мерця. І коли мене втретє взяли в полон, то не мордували й на розстріл зразу не погнали…

Я ще раз згадав про розстріл на гороховому полі, коли рік тому йшов по телеку серіал: «Трагедія сім’ї Вайс». Грандіозне кольорове голлівудське полотно. Тільки, коли там згадували чи «малювали» Україну, аж дух перехоплювало від голлівудського «розмаху». У серіалі є епізод, коли берлінський забіяка Руді Вайс біжить із берданкою українським ланом. І наздоганяє українського поліцая. Молоденький сільський поліцай озброєний новим німецьким шмайсером (!) і вдягнений в уніформу вермахту!.. Чортові дрібнички!.. Я з цього приводу нагадую – ні «совіти» в Галичині, ані німці по всій Україні своїх посібників по селах ніколи не озброювали автоматичною зброєю та не вдягали в уніформу регулярних військ. Цікаво й правдиво «малюють» нам Україну та українців вільні митці вільного цивілізованого світу!.. Чомусь згадався старий уже італійський фільм із Софі Лорен про воєнні часи. Там німецький солдат десь в леваді пасе коней. Коли героїня (Софі Лорен) лякається його, він її заспокоює: «Я українець, зрадник Батьківщини. Не бійся!». Отак нас і малюють від славних італійських продюсерів до голлівудських гігантів кінематографа…

Ну, а з родичами страшного бандита Захара Машовця «1904 года рождения, из семьи махновца», я так і не познайомився. Ситуація була така, що лізти в душу людям не мав наміру. А випадково зустрітися не довелося. Лише один раз наблизився до теми, коли малював кульгавого здорованя в крислатому солом’яному брилі. Він працював сторожем чи то в школі, чи то в лікарні. Може, кульгавий і був далеким родичем того Захара Машовця, тільки він таке сказав, коли мова зайшла про втікача із північного заслання: «Та який він там бандит! Наш, сільський. Власть туди його заслала, де козам роги правлять. А він утік. Якби він був такий уже бандит, то хіба б він отак необережно повернувся додому? Його в хаті давно вже архангели чекали. Мати просила, щоб дозволили йому сорочку чисту змінити. Не дозволили».

Не знаю, чи правда це, чи неправда. Але так мені повідав мій випадковий натурник. Як не дивно, але я більше віри йму дядькові із славного села Грузького, ніж Льву Романовичу Шейніну. Цей вундеркінд прийшов в органи сімнадцятирічним бахуром, а потім, від 1935 по 1950 рік, прослужив під орудою сталінського сокола прокурора Вишинського. І лишився не тільки живим, а й був «начальником Следственного отдела Прокуратуры СССР». Цікаво, а якою кількістю смертей він забезпечив своє славне життя та «литературную деятельность»?

Тому, хто не читав «сочинений» Льва Шейніна, наведу коротеньку цитату з найславнішої його речі «Динары с дырками»: «“Адмирал” (вор в законе Ястржембский) сидел, опустив голову, о чем-то думая. Осипов (начальник первой бригады МУРа) не сводил с него глаз, и в них светилось теплое человеческое участие, без которого, как и без веры в людей, криминалист всегда органичен и слеп. Увы, как нередко потом мне приходилось встречать иных следователей, страдающих этой куриной слепотой и поэтому причинявших страдания, в которых не было нужды!» Отака співчутлива душа була в слідчого-письменника Льва Романовича Шейніна.

Лікар Лука

Хоча назвали його Лукою і займався він медициною, проте святістю він аж ніяк не відзначався. А уславився він найбільше як майстер екстремальних абортів. Але не про це йдеться.

А про те мова, що в нього одного з перших лікарів у Києві з’явилось власне авто. Кажуть, що «Побєда». Сірого кольору та з добрим набіганим уже кілометражем.

Отож того гарячого ранку Лука виїхав на порожні й добре вимиті вулиці. І таке колись було. Тоді в кожному дворі був свій двірник. Узимку ломом і залізною лопатою розбивав кригу на хідниках, улітку підмітав двори, вимивав хідники й поливав дерева. Якщо хтось із нових пришельців прочитає цей текст, то може не повірити, що кожна вулиця була зеленим просадом, а двір – садочком. Це я про Гору й старі кутки. Поділ – там була своя картина. Але про Поділ іншим разом. І каштани тоді не всихали через якихось там імпортних жуків чи метеликів, бо, повторюю, дерева поливали влітку, а взимку не посипали хімікатами.

Лука мав поїхати аж у Голосієво. Туди й покликали, як завжди, у якійсь нагальній справі. Сонечко лише починало котитися вгору, та вже на відкритих місцях помитий асфальт парував, Лука спокійно собі їхав по вільній Червоноармійській. Людей майже не було. Та й транспорту не більше.

І ось під самими Троїцькими лазнями (зараз їх немає, а знаходилися вони на парному боці навпроти центрального стадіону) стоїть висока білявка. Така в неї пишна зачіска, під сонцем ніби корона сяє. Ноги мала довжелезні, що здавалося, ніби вони з-під пахов виростали. А плечі широкі, як у доброго хлопця.

Лука подумав: «Часом не з інфізу? Але сьогодні ж неділя. Не вчаться…»

І враз діва проголосувала.

Що вона проголосувала в останню мить, то Лука проскочив повз неї, а тоді вже загальмував. Дав задній хід і хвацько підігнав авто до незнайомки.

Але, як то водиться, вона не нахилилася до машини й не сказала, куди їй їхати.

Тому Лука перегнувся через праве сидіння й відчинив дверцята.

– То їдемо чи не їдемо?

На що з височини свого зросту діва спитала глибоким контральто:

– Куди їдемо?

– Я чи ви? – уже почав заводитись Лука. Далі він не став висовуватися. Тому й бачив лише широкий лискучий пояс на пишній спідниці, низ блузки в якихось «рюшечках», чи що воно там.

– Звичайно ж, що ви. От куди ви їдете?

– У Голосієво.

– Чудово. Мені по дорозі.

І в миг ока вона ніби пірнула в салон і просто приросла до