Мої Дікамерони - Юрій Григорович Логвін

І ще одна деталь. У багатьох наших хлопців бували романи з натурницями. Деякі навіть завершувалися маршем Мендельсона. А далі вже кому як пощастить. І все минало без інфекцій. У нові часи й таке трапилось. І взагалі, не тільки у відставці Дядіна була справа. Тоді інститут закінчили останні учасники війни – Ваня Черніков, Фіщенко. І інститут втратив статус такого собі чоловічого монастиря, де визнаними авторитетами були і вчорашні комбатанти, і екс-зеки архіпелагу. У той наш, у мій інститут, у який я блискуче вступив, тоді молоді дівчата тяглися з усіх вузів на наші капусники й вечори. У нас і жива музика була, і такі шоу, що випереджали всі перформенси на багато-багато років.

А що ж до німфеток, таких як Лєна й Іра, то ніхто не тільки не спокушався, але й гадки не мав, бо були якісь свої правила. От хоча б історія з Ванею Черніковим. До нього бігала одна навіжена малолітка, до того ж, неповнолітня. Але Ваня Черніков жодним словом не прохопився й руки не простягнув до неї. Зате наступного дня по повноліттю цей боєць Аджимушкайських печер позбавив свою фанатку цноти. Своєрідний був гуморист. Колекцію поштових карток збирав колосальну. Усе з живопису. А в їдальню заходив – брав кілька склянок чаю. Сідав до таці з хлібом. Хліб тоді був безкоштовний і виставлявся на столах цілими пірамідами. І коли на великій перерві до їдальні забігали «фазани» чи «салаги», то Ваня допивав останню склянку чаю й доїдав останню скибочку хліба вже з другої таці. Та досить про інших, утім, скажемо ще кілька слів на останок. Справа в тому, що при Володимирові Степановичу, новому «завкафедрою натури», одна із студенток завела собі коханця-натурника.

Для таких «законників», як я й наші старші «зубри», це було ганебне порушення всіх наших традицій. У це молодим зараз важко повірити, але неписані правила існували. А все тому, що після нас жіночої статі попливло в аудиторії та майстерні без усякої міри.

Та повернімося, як казали літописці, на «прєднєє». Але не до Канева 1963, а ще раніше в рік 1961. Далі розповідаю те, що сам бачив і чув від інших. Тому почуте пишу курсивом.

Отже, літо 1961 року. Певно, найкраще літо в інституті, бо потрапив я до славного села Трушки. Славне воно тому, що його описав Нечуй-Левицький у своєму знаковому творі «Микола Джеря». Тільки назвав село Трушки – Вербівкою.

Стояли Трушки на знаменитій річечці Роставиці. Я прибув туди пізніше, ніж мої однокурсники, до доброї душі хазяйки Явдохи Поліненко.

Жила вона далеченько від школи, де спинилися хлопці. То я й попросив їх допомогти мені з моїми речами.

За таку допомогу для підтримання гонору належало влаштувати стіл або, як тепер кажуть, «накрить поляну».

Під вишеньками стіл. На столі яєчня з салом, огірочки, просто сало, цибулька молода, часничок і тушкована картопля. І, звичайно ж, добрий пшеничний самогон. Ось і мої однокурсники, що вервечкою йдуть по стежці. У мене очі на лоба лізуть – Шура з усіма преться. Я граю люб’язного господаря. Наливаю всім по стопарю – гранчастій півсклянці. Знаменитій стопці воєнних і повоєнних років. А в ощадливої баби Явдохи вони збереглися до 61-го року. Точно такими стопками в Миргороді міряли махорку. За цю махорку, ходячі поранені розраховувались шматочками казьонного мила.

Випили по стопарю. Закусили. Ще повторили. Після третьої стопки Шура щось став виступати. Виголосив якийсь дурний тост. Потім почав вистукувати на стільниці якийсь ритм і завивати, ніби найновішу, мелодію.

Люди казали, що рідний дядько Шури, брат Шуриної матері, Марії Давидівни, жив у Бельгії. Наче співвласник студії чи фабрики довгограючих платівок. І тому що в трьох людей: Бажана, Глущенка та Касіяна – було зелене вікно, тобто ні їхні поштові відправлення, ні до них не перевіряли, як тільки в Бельгії випускали нову платівку, за тиждень вона була в нашого Шури.

Щоб прослухати новинку західної музики Шура встановив таксу – одна пляшка коньяку. Чи один слухає, чи п’ятеро, чи більше – пляшку! Тому хлопці скидалися на пляшку коньяку й слухали найновіший шлягер.

Тоді, у садочку Явдохи Поліненко, Шура не на жарт завівся й щосили гахнув кулаком по стільниці. Не втримався на ногах і завалився під стіл. Спільними зусиллями ми витягли його звідтіля, бо Шура мав дебеле, повне тіло.

Наступного дня пішов я писати разом з усіма портрет діда Лобаня. І зразу ж одержав прочухан від нашого бурмотливого професора Єржиківського. За те, бачите, що впоїв Шуру. Щось пояснювати я не став, щоб не розвивати тему. Проте від хлопців довідався, чого це раптом Шура опинився разом із нами.

Приїхали дві поважні дами – Марія Давидівна та її чи то подруга, чи знайома, дружина професора Єржиківського. І привезли нашому буркотливому професору вічного фантазера Шуру. Чому саме фантазера? Тому що він свої фантазії реалізовував. Просили дві дами прихистити Шуру, поки на місці його практики все вщухне. Шура там не знаю чи довго, чи не дуже фантазував, поки не здогадався вкрасти двох гусей в однієї старенької бабусі. Казали, що це було все хазяйство старої, бо в колгоспі вона вже не могла працювати. Ну, а пенсії тоді в колгоспників не було, як і паспортів, до речі.

Засмажив Шура гусей на багатті й зжер без остатку. Довелося Марії Давидівні заплатити за тих гусей і подалі забрати своє укохане дитя…

Тож якщо в історії з гусьми Шуру рятувала Марія Давидівна, то в історії з Лєною рятували обоє Глущенків. Кажуть, саме, що Миколі Петровичу допомогли старі зв’язки в КГБ і «далее везде». Я довідався, що Микола Петрович знаменитий агент ГПУ – «Ярема» тільки десь у 1967 році з одного з ворожих голосів. Тому я думав, що все влаштували гроші. Що Микола Петрович – агент «Ярема» я тоді не відав і не здогадувався. З пологового будинку молоду матусю Лєну з дитятком забрали до помешкання Глущенків. І Марія Давидівна героїчно терпіла цю кудрявецьку кралю з усіма її бзиками. Коли ж невісточка стала повнолітньою, а дитина потопала власними ніжками, їй дали доброго копняка та «історглі із прілічной сєм’ї». Онуку Марія Давидівна лишила в себе. Добре виховала й дала освіту. Так кажуть…

А от про Шуру ще таке. Хоч його вже немає, та Шурині вибрики й фантазії даються взнаки і зараз. Як помер Микола Петрович (агент ГПУ «Ярема»), він геть зірвався з прив’язі. Уже його не лякало, що