Мої Дікамерони - Юрій Григорович Логвін

час від часу забирали до Кирилівки. Це ставалося тоді, коли до «богоспасаємого града» Києва прибувало якесь велике цабе, щось типу Ніксона-Брежнєва… Там ще було кілька таких клієнтів, як Шура. Він, як правило, потрапляв до мого приятеля Боба. Той проводив дезінтоксикацію Шуриного тіла і духу. І тоді Шура міг писати гарні краєвиди. Я саме через такий краєвид і довідався про Шурині відсидки в Кирилівці. Зайшов якось до Боба й бачу на стіні висить величенький весняний пейзаж київських пагорбів. Зелень тільки пробивається, яскраве сонце, сині тіні. Точно, що Миколи Петровича рука. Питаю Боба. Звідкіля в нього така бадьора робота Миколи Петровича? Мені він і каже, що це Шурині екзерсиси під час чергового перебування під його наглядом. Я почав допитуватися, чи справді Шура психічно хворий? А якщо так, то який діагноз. Та Боб був законником і охолодив мою цікавість, пояснивши, що такі речі справжній лікар ніколи не розголошує.

Ну, коли Шуру випускали, починалося старе. Усе добро родини, яке вона притягла із Франції в страшному 1937-му, Шура за безцінь спускав. За випивку, за наркоту. Заздрісні, але тямучі люди казали, що в Глущенків був і богемський кришталь, і порцеляна, дерев’яна скульптура, і велика кількість книг найвідоміших людей ХІХ – ХХ століть із автографами. І ще багато було різних раритетів. Усе щезало в Шуриних руках. Тоді Марія Давидівна, не відчуваючи ніякого захисту від Шуриних грабунків, зібрала 50 полотен Миколи Петровича. І тихенько, тишком-нишком переправила на схованку до літературно-мистецького архіву. Я не дилер, не маршан і не аукціонщик. Тому не можу оцінювати живописні полотна. Чув лише, що кожна робота може оцінюватись в кілька десятків тисяч баксів. З телеку й преси знаю, що онука Миколи Петровича судилася з архівом, щоб їй віддали ті п’ятдесят полотен, адже вона єдина спадкоємиця народного художника СРСР Миколи Петровича Глущенка (він же агент «Ярема»).

А Шурину ниточку обірвав якийсь бродячий собака. Шура десь тинявся на базарі й почав дратувати того пса. Він і хапонув Шуру за ногу. Шурі зробили ін’єкцію від сказу. Ніби стався анафілактичний шок і Шура сконав.

Про Шуру я закінчив.

Тепер про нашого славного Дядіна.

Таких, як він, точно не було й не буде. Адже й епоха не та, і клієнтура не та. Коротше кажучи, пішло все за водою. А на воді слідів немає.

Горохове поле

Оповідань та новел я не пишу. Я пишу оповідки. А розповідаю й малюю різні історії. Особливо мені подобається зовсім екзотичний і невідомий у нас жанр – «існад». Араби ним прекрасно користувалися ще з часів Багдадського халіфату. Це дуже просто: автор розповідає правдиву історію, яку йому розповіли люди, у чиїй правдивості нема жодного сумніву, а тим цю історію розповіли ще інші правдиві люди. Ну, сучасний український читач за останні роки такий деморалізований та розбещений відсутністю українського письма й телевізійним голлівудським ґвалтом, що я не збираюсь йому накидати довгий ланцюг імен і свідчень свідків про свідків. Тим більш що довгого українського ланцюга не вийде – зайди повибивали багато ланок ланцюга правдивості.

А тому я спробую розповісти в цій оповідці дві коротенькі історії, які, мов обручем, тримають кілька посушливих днів у Грузькому 1964 року.

Передусім – а чого я поперся туди? А тому, що в Грузькому сільською лікарнею керував один із нашої веселої компанії. Тоді ми з Лікарем та іншими хлопцями часом збиралися в затишній хаті моєї тодішньої пасії. У тій компанії я був найверткіший, а Лікар – найвеселіший. Уже один його вигляд рожевощокого товстуна з вугільними мексиканськими вусиками налаштовував на веселощі. А коли він розкривав рота й починав сипати найновішими анекдотами й антикварними одеськими байками або читати напам’ять цілими сторінками класичний радянський гумор, то взагалі був повний кайф.

Отож якось, у черговий набіг Лікаря до Києва, сидимо ми під торшером у тій самій хаті. Куримо болгарські сигарети «Дербі» та п’ємо з великого обплетеного бутиля теж болгарську «Гамзу». Лікар і питає мене:

– Ти ж читав «Динары с дырками» Льва Шейніна?

– Авжеж, читав… (На той час була чи не єдина збірка кримінального чтива, яка благословлялась «властямі».)

– Ну, і, звичайно, пам’ятаєш оповідання «Чужие в тундре»?

– Там, здається, про засланих на Північ бандитів із Київщини і їхню втечу з ув’язнення.

– О! – підіймає вгору два пальці Лікар (це як ілюстрація до анекдоту, як вітаються гінекологи). – Так один із тих бандитів – Машовець – родом із Грузького… А його родичі ще й досі живуть у селі.

Це було дуже цікаво, але не того я поїхав до Грузького, щоб подивитись на родичів «знаменитого бандита» Машовця… Поїхав я туди на день народження Лікаря. Подалися ми з Києва великим кодлом, але добре пам’ятаю тільки Володю Карташова, з яким ми потім більше всіх «базарили» на іменинах. (Володя Карташов багато років «вєщал на забугор’є» «на українському радіо» під клікухою «Карташівський». Уже значно пізніше, коли Чорновіл створив «Час / Time», Володя до самої смерті працював у газеті.)

Святкування було знамените, хоч рік 64, та ще й у Грузькому, був не найситіший. Протокольної розповіді про «фієсту» навіть на шпальтах «Дня» не розмістити. Тому тільки кілька штрихів до загальної картини. Стоїмо «на брамі» з Лікарем і Володею Карташовим. Підходить чоловік у чистій блакитній сорочці. Доглянутий, гладенько виголений. Лікар знайомить:

– Наш зоотехнік Микола…

Тиснемо руки.

– Моя собачка ось-ось попорає там живий інвентар і одразу прийде.

І дійсно – звідкілясь з-за тину (так пам’ятаю) з’являється рожевенька чепурненька молодичка й веде за руку малесеньку кругловиду, як лялечка, дівчинку. Над личком із великими круглими очима на білому волоссячку красується здоровенний рожевий капроновий бант.

– А он і моя собачка з цуценятком! Я ж казав…

Підходить і сама молодичка, теж схожа на велику охайну ляльку.

Лікар каже:

– Це моя знаменита акушерка.

Молодичка вітається й говорить:

– Собачка. Марія. А оце моє цуценятко!..

Сидимо вже за столами. Ніяк не второпаю, як можна було вперти в цю хату стільки столів і як можна було за них позалазити й умоститись на лавках…

Я і Карташов притиснуті в один куток із міліціонером Володимиром Букетом. У нього жінка теж Марія, тільки не акушерка, а медсестра. А донька в них Роза. Жінку й доньку міліціонера я не запам’ятав. А от Володимира Букета забути важко.

На самому початку бенкетування я прихопив пляшку доброго вірменського коньяку, бо корінні жителі Грузького виявили прихильність