Мої Дікамерони - Юрій Григорович Логвін
Т. Я. стояла в купці ентузіастів і розпускала чорнуху про те, як вона потрапила в авіаційну пригоду. «Співак» піднявся в Спілку і, побачивши Т. Я., привітався з нею. Вона не відповіла. Він удруге привітався. Т. Я. зовсім відвернулася від «Співака». Тоді він смикнув її за руку й уже в лице їй: «Ти чого не хочеш зо мною розмовляти?..» Т. Я. вишкірилася: «Та пішов ти!..» – і врізала «Співакові» по пиці..
«Співаку» стало млосно. Його поклали на канапу й відпоїли валокордином..
Мені ця веремія зіпсувала настрій, тим більше що я перся через усе місто на постановку. Адже ні майстерні, ні своєї кімнати в мене ні тоді, ні ще багато років по тому, не було, і до всього, у чому тут справа? Чому Т. Я. врізала нашому «Співакові»? І, взагалі, усе це мало неприємний присмак – я захоплювався рисунками «Співака» ще зі школи. Коли в майстернях виставляли на худраду, ми, молоді, бігали помилуватися на «співакових» натурниць. Малював він сангіною або вугіллям на великих аркушах рулонного паперу. Я пильно придивлявся до його вправ. Він так хвацько передавав усі звиви й опуклості жіночої плоті. Я дивився й запам’ятовував. Потім, багато років пізніше, мені його прийоми прислужилися.
Через кілька днів здибався я із Заїкою. Заїка – особлива тема. Він належав до одного з найсильніших художніх кланів. Навіть у ті часи, коли їхній «батько» був уже не на горі, вони мали і закупки з виставок, і заробіток у Худфонді. Заїка завжди знав найсвіжіші новини про всякі художні та біляхудожні справи. Пам’ять у нього була чудова, почуття гумору відмінне. Ці дві якості його не покидали навіть тоді, коли був упитий ущент.
– Вожатий, – кажу я йому (бо він був піонервожатим нашого класу, коли я вчився в художній школі), – може, ти знаєш чому Т. Я. вмазала «Співакові»?
– Т-т-тттти ппппправильно пи-пи-пи-таєш. В-в-в-вона у-у-у-ууу ннас нна «К-ккинь г-г-г-грусті» к-к-кккрутилась…
Тут я зрозумів, що Заїка випив щонайменше пляшку оковитої і треба набратись терпіння, щоб дізнатись про причину ляпаса. Заїка пояснював так довго, що я, з ним розмовляючи, підпав під його вплив і теж почав затинатись.
Отож, якщо коротко, то справа виглядала так. «Співак» був стипендіатом творчих художніх майстерень. І «Борець» теж був таким стипендіатом.
Ті майстерні – справжній рай для нашої художньої братії. Безкоштовне приміщення, стипендія, художні матеріали, натура – безкоштовно, ще й майстер-друкар тобі до послуг і друкарські верстати, якщо ти графік.
У тих майстернях «Співак» малював «больших» і «малєнькіх ленінов» та ще кращих, ніж в інституті, оголених натурниць.
Що малював «Борець» – не знаю. Певно, щось про страйки революційних робітників початку століття. Ну, і як завжди, тягав пудові гирі, м’язи розкачував. І ось наш «Борець» щось заметушився, зашарпався. Збігав до магазинчика, притяг дві пляшки шампанського й здоровенний кульок цукерок «Мішка». Може, кілограмів зо два. Ходить «Борець» по майданчику між майстернями та десятикілограмовими гантелями біцепси наганяє. «Співак» виходить із друкарської майстерні й питає: «Чого це ти такий веселий?»
– Сьогодні до мене Т. Я. прийде! Зрештою умовив! Помалюємо, а потім ми її оприходуємо. Вона ось і шампанського, і «Мішок» замовила. Це вже точно, цього разу прийде, не підведе…
– Теж мені подія, – каже «Співак», – кому вона тільки не давала!
– Може, ти хочеш сказати, що ти теж її шворив?!
– А як же!
– Сказати можна що завгодно…
– Потрібні докази?! – «Співак» теж завівся. – Так знай, коли вона почне кінчати, то почне швидко-швидко проказувати: «та-та-та-та-та!»
Як завжди, Т. Я. спізнилася, але все ж прийшла. «Борець» помалював її. А потім, коли вона наїлась «Мішок» і видудлила пляшку шампанського, то взялася до діла з «Борцем».
І справді, як її вже розібрало, то вона затріскотіла, як заведена: «та-та-та-та-та-та…»
«Борець» не витримав розреготався. Т. Я. враз протверезіла й спинилася: «Чого регочеш?» А «Борець» і скажи, що його «Співак» попередив про оту її примху. Т. Я. встала, одяглась і, як «Борець» її не вмовляв, пішла геть.
А всі деталі «Заїка» тому так добре знав, бо він ще на той час, за протекцією свого знаменитого дядька, виконував службу і коменданта, і інтенданта того хитрого художнього будиночку у вишневім ряснім саду.
Із сумом згадую свого піонервожатого. Жива була душа – п’яний, як чіп, а почнеш говорити з ним про мистецтво, він тобі хоч яке завгодно місце з Гололя процитує. Чи порівняє якийсь фрагмент «Двох грошів надії» з «Кубанськими козаками». Хоч як він пив до кінця своїх коротких днів, та розуму не пропив, а от тіло знищив.
Ледачий кітЇхали з концерту в одному тролейбусі. Вийшли одночасно на площі Толстого. Я спинив її й кажу:
– Я малюю все прекрасне. Хочу вас намалювати.
– А я про вас знаю. Мені розповідали… – і сміється приязно.
– Невже? Де?
– На побаченні у в’язниці…
– Ха! Он куди про мене чутка дійшла…
А сам думаю: «Не поспішай питати – як треба, то сама розповість».
Домовилися про зустріч через три дні. За цей час я домовився з моїм приятелем, тепер відомим на всю Україну лікарем, що на кілька годин зможу покористуватись його помешканням. Власне, не його, бо він там тимчасово перебував – доглядав i за квартирою, і кота годував.
Він зустрів нас уже у дверях і попередив, що за три години повернеться. Тільки за лікарем зачинилися двері, вона стягла з себе блакитну сукеночку, чорну шовкову комбінацію й умостилася на канапі. А на краю канапи спав смугастий котяра. Зрештою, моя модель стомилася й розляглась на канапі.
Тут котяра встав, потягся, потерся вусатою мордою об її коліна і вмостився в неї на ногах.
Довелося кота зняти й поставити на підлогу. Малював тепер уже модель лежачу. Кіт важко вистрибнув на канапу й знову вмостився в неї на стегнах. Викинув кота до кухні. Котяра ображено й хрипко понявчав та й замовк. Один за другим пішли кілька начерків чорнильною ручкою. Нараз угорі щось хруснуло, дзенькнуло. Обертаюсь до широкого світлого вікна – з одного боку штора відірвалася. На ній завис котяра й перелякано
