Мої Дікамерони - Юрій Григорович Логвін

Деякий час Володимир Букет пив мовчки.

Десь після третьої, повної по вінця склянки, він обізвався до нас.

Ті три повних склянки оковитої не змінили кольору його засмаглого обличчя, і в голосі не з’явилися п’яні модуляції. Міліціонер приєднався до нашої розмови про Машовця й сказав приблизно так:

– Що Машовець? Окремий випадок… Нічого серйозного. От після війни в зиму з 46 на 47 сюди бандерівський загін на санках навідався… Ото була серйозна справа…

Тут – добра б йому не було! – мене хтось із жіноцтва покликав.

– Володя, запам’ятай… Потім мені перекажеш…

Але Володя так і не розповів, що йому говорив Букет.

І вже ніколи не розповість.

Узагалі Букет якось виділив нас двох із усіх гостей.

Поки я довгенько з кимось чи зі мною хтось там залицявся, то по ковточку, по ковточку, а моя зелена стопка коньяку спорожніла, і я сп’янів. Тут і захотілось ще випити. І я згадав про коньяк. Прослизнувши вужем серед бенкетуючих, дістався до вікна й почав шарудіти під вікном.

Міліціонер Букет сказав:

– Хвильку! – Букет відсунув дві порожні пляшки «Столичної». Націдив собі склянку з третьої. Перехилив склянку без жодного придихання і пояснив:

– Ви пляшку поставили під друге вікно за козуб. А шукаєте під першим вікном за ящиком.

Я зрадів і хотів було й Букету налити коньяку.

Він із лагідною усмішкою, видно пляшки «Столичної» все ж його розігріли, накрив свою склянку здоровенною рукою-клешнею.

– Не мішаю. Хоча, якщо нема горілки, можу й коньяк прийнять.

Потім усі ми співали. Хором. Здається, «Рушничок», «Черемшину», звичайно ж, «Самогоне, самогоне, хто тепер тебе не гоне по селах і містах», ну й ще щось українсько-радянське.

Потім ураз колгоспна половина гостей лишилася без жіноцтва.

Букет, твердою рукою наливаючи чергову склянку, лагідним тоном пояснив:

– Жінки пішли попорати скотину. Не переживайте – скоро повернуться!

Далі ми з Володею перенеслися під кущ рясної бузини й про щось почали гаряче дискутувати з Букетом. Нас, одначе, добре хитало. Букет стояв непорушно. Тільки глибоко дихав і розмову провадив, ані трохи не відступаючи від теми. Це я добре пам’ятаю…

Як скотина була попорана, жіноцтво повернулося до «веселія». Навіть дехто вже з новими пляшками та свіжою закускою. Усе пішло на круги своя. І знов до глибокої ночі співали. І далеко за північ усі розповзлися по домівках. Та так вдало, що ніхто з гостей ніде не перечепився й не впав. І нікого з далеких гостей сліпий учитель музики не відводив у повній темряві на місце ночівлі. З нашим Лікарем одного разу така пригода трапилася. Сліпий музикант провів його через усе село до хазяйського двору.

Погода була гаряча. І вдень і вночі. Що то молодість – просто не віриться, що ми з Володею проспали до пізнього ранку під розлогим кущем бузини. Саме там, де ми вели вельми-вельми цікавий диспут (про що?) із міліціонером Букетом, у якого була жінка Марія й донька Роза.

Уранці почалось «заутреннє» віншування іменинника. І знову Букет щось розповідав цікавого й допомагав гостям знайти сумочки, ключі чи окуляри. Із коньяком було гірше – вранці його просто не було. Закінчився.

Ще раз приїхав я до Грузького робити натурні малюнки до диплому.

Спека посилювалась з дня в день.

Хоч я гасав по далеких кутках, вишукуючи старі хати та всякий «старожитній» реквізит, так я всього села і не сходив, і не оглянув.

Найбільше малював я в улоговині, де на той час лишилося кілька калюж рудої води. З баговиння ще стирчало трохи зеленої неперегорілої трави. По тих калюжах блукали мати й донька та зрізали серпами зілля для своєї захарчованої худоби.

Трохи вище них, на пологому схилі кістляві, ребристі колгоспні корови скубли жорстку осоку. В однієї корови на морді я побачив якийсь дивний чи то обруч, чи намордник із цвяхами назовні. Корова з тим колючим ременем усе вивертала шию назад під черево й тяглася до свого вимені. Намагалася прихопити свої дійки. Але уколовши себе в здухвину, струшувалася всім тілом і збрикувала. Нахилялася до вигорілої паші та якийсь час скубла посохлі бадилини. А потім знову тяглася до свого вимені й колола себе… Про самопідсос голодної скотини я ще від бабусі Мокрини чув, але оце побачив на власні очі.

У мене нема малюнка цієї чорної з білими латками корови, бо, поки я заміняв аркуші, її вже затулили інші корови. Худі, дратівливі, вони не йшли схилом до висохлих мочарин, а просто дибали то туди, то сюди, наштовхувались одна на одну.

У пошуках натури занесло мене в самісінький центр Грузького. І тут я побачив кобилу. Під пекучими полуденними променями на засипаному пилом спориші лежала колгоспна кобила. Пересохла, перекаляна землею шкіра обтягувала товсті суглоби, ребра й розпухле туге черево. На всі боки, куди могла дотягтися кінська морда, спориш було висмикано з корінням. Кобила кілька разів підводила голову, тягнучись до цілих кущиків присипаного пилюкою споришу. Але шия вже не діставала. Кінська морда падала й від важкого дихання навколо вибухала хмарка куряви.

Поблизу в цій шаленій спекоті нікого не було видно. Я сів по-шевськи на курний спориш і заходився грифелем-лопаткою малювати розпластану тварину. Спочатку нікого не було. А потім почали підходити. Мружили очі від сліпучого паперу, зазирали через плече на мої штрихи. Кидали щось на зразок: «Диви, як фото!.. геть схожа… і справді кобила… як намальована!» Ну і, як завжди, питали: «А скільки вам за це платять?». Зрештою, і я їх спитав: «А що це з кобилою?» Двоє дядьків, однаково сірих у сірих кашкетах над сірими засмаглими худими обличчями, відповіли:

– До млина їздили. Потім назад гнали. Перегрітій скотині дали холодної води. От у неї запалення кишок. Уже четвертий день конає…

– Так хіба не можна було одразу дорізати, щоб не мучилася?!!

Мені відказали:

– Е-е-ее… Ніззя!.. Тоді колгосп штраховки не одержить…

– Так що – отак вона й лежатиме тут, поки не сконає?..

– А вже що лежатиме, поки не сконає…

Наступного дня, здається, ідучи на етюди зранку, зайшов я до зоотехніка Миколи. Він мене зустрів зі щирою радістю. Певно, згадав, як ми весело гуляли в Лікаря, й відчув пристойну нагоду повторити приємні переживання.

– От і добре! Марія зараз нам