Мої Дікамерони - Юрій Григорович Логвін

Я Алю малював (одягнуту), коли був ще студентом. А познайомилися ми з нею на одній хаті, потім та хата розпалася, і компанія (тусовок тоді не було) розвіялась.

І от якось зайшов я до свого знайомого Коки. Він жив в одному з перших кооперативних будинків. Там у нього збиралася весела холостяцька компанія. Більше було базаринок, балачок, усякого «стьобу» (як тепер кажуть), ніж випивону. Часом на всю компанію купували один бутиль легенького болгарського вина «Гамзи».

Автор травив анекдоти, лаявся матом і нехорошими словами й обкатував на присутніх свої майбутні оповідки. І тільки десь років три тому, не від Коки, а від його колишнього пожильця довідався, що Коку кликали в контору. І випитували про нас, молодих бовдурів. Найдивніше, що автор і в думках не мав щось проти влади варнякати. Були інші проблеми, перш за все, питання хати, ну хоча б ключ від хати на пару годин. По-молодості все було за Фрейдом, хоча я його аж ніяк не прихильник…

Отож виходжу я від Коки і здибуюсь із Алею. Слово за слово. Виявляється, квартира її подруги Єні над Кокою.

Не пам’ятаю, чи довго я з Алею базарив і чи зразу вона згодилася. Але наступного дня я вже сидів у них в хаті.

Я не ставив питань – чи Аля живе з родичами, чи вони удвох тут хазяйнують.

Які питання, коли в тебе зразу дві класні моделі?! Домовилися, що спочатку малюватиму Алю. І вже вона лежить на дивані голісінька, ну тільки в черевичках. Просто тобі «Мулен Руж» шулявського розливу.

А в мене мій альбомчик з гарним атласним папером і тонкі забугорні фломастери. Ноу-хау, як на ті часи.

Що окулярів я не носив тоді, а рука була добре тренована. І один малюнок за другим так і летів на стіл. Та ще й музичний супровід в стилі регтайму.

То Єна сидить за старим обдертим піаніно й спритно перебирає пальцями по клавішах. Ідилія!

Ага! Забув сказати, що поки я увічнював Алю на папері, Єна стала на другому плані за нею й почала роздягатись. Та голяка не лишилась, а вдягла махровий смугастий халат. Покрутилася в ньому, то розпускаючи поли, то напахуючи одна на одну. Зрештою, заспокоїлась і сіла до піаніно.

Зрештою, в Алі заніміла рука й вона взяла тайм-аут.

Я приводжу до робочого стану інструменти. Підводжу голову. Аж наді мною, просто впритул стоїть Єна. Поли халата розпустила, але груди прикрила руками.

Якось ніяково посміхаючись, говорить мені:

– Слухай, позвони в Дарницю на АТС і взнай один телефонний номер…

Тут треба пояснити. У місті, щоб набрати номер телефону, спочатку треба було набрати певну літеру. А для того, щоб додзвонитись у кілька дальніх районів, треба було дзвонити на АТС того кутка. Тоді вже тебе з’єднували з абонентом.

– Дівчатка, а чого б вам самим та не подзвонити?

– Слухай, справа делікатна, по жіночій частині. Нам треба, щоб подзвонив чоловік.

– Ну, добре, добре, умовили. То чий та який вам номер потрібен?

– Лікаря Луки!.. Тобі ще треба щось пояснювати?..

Звичайно ж, мені більше нічого пояснювати не треба. Телефоную на Дарницьку АТС.

Відповідає молодий дівочий голос.

Я, прибравши інтонації якомога більш шанобливої, прошу:

– Будь ласка, уклінно вас прошу – не кладіть трубку, а вислухайте мене. І вибачайте ласкаво, що турбую вас!

– То я вас слухаю, – лагідно відповідає дівчина.

– Справа певною мірою конфліктна. Мені потрібен номер телефону…

Я не встигаю договорити, як оператор із розумінням відгукується:

– То вам Лука потрібен? Записуйте…

Отакий тоді був Київ і кияни. Не те, що зараз. Можете тепер ходити тижнями по верхньому місту й не здибати жодного знайомого обличчя.

У той час уся спілка тулилася в кімнатах-закапелках на другому (і останньому) поверсі старосвітського будиночку на площі Калініна (а перед тим – Думська площа, а ще була площею Жовтневої революції, а тепер – майдан Незалежності).

Щосереди та щоп’ятниці, по роботі, у холі Спілки малювали натуру. У закутку ставили два щити для об’яв – роздягалка готова. Будь ласка, роздягайтесь і марш голяка на подіум. Ентузіасти приходили заздалегідь, щоб зайняти добре місце.

Відвідувачі цього рисувального збіговища поділялися на ентузіастів – серед них найславетніший – славний блаженний Сергій Отрощенко; «золотарів» – (тепер їх називають «вуаєристами» – вони не стільки малювали, скільки ковтали слину від споглядання жіночої наготи); і випадкових клієнтів, часто навіть піддатих, як от добрий рисувальник Тарасенко. Одного разу навіть з’явився вальяжний Микола Петрович Глущенко (клікуха в системі НКВД – «Ярема»). Стояв під стіною, щоб ніхто не зазирнув. Він і коли підраховував, що й за скільки в нього купили з чергової виставки, так само ставав у глуху оборону, щоб ніхто не міг зазирнути в його записну книжку.

Натура була головним чином жіноча, хоча траплялася й чоловіча.

Була одна особливість у поведінці натури – чим гірша була модель, тим вона акуратніше приходила на сеанси.

Т. Я. належала до першого розряду: зросту високого, бліде лице, очі зелені, чорне волосся важко спадало на тугі білі плечі. Любила стояти, якомога сильніше виламавшися в талії. Але ще більше любила позувати лежачи. Викрутить своє багате тіло, прикриє очі рукою, ніби від яскравого світла софіту, і з-під ліктя вивчає, хто і як на її голизну вибаньчився.

А як надибає якогось «золотаря», що ще й ніби випадково, просто на нього, коли міняє позу, стегна розтулить… Добре піддатий Тарасенко одного разу, уздрівши такий фокус, про срамне тіло Т. Я. виголосив: «Н-н-ну, обєз’яна…»

Зрозуміло, що Т. Я. завжди спізнювалася й завжди через якусь неймовірну історію… Ну, звичайно ж, їй вірили, вибачали й чекали… Адже вона таки добре позувала. Позувала і в інституті. Якось мені хтось жалівся, що вона позичила в нього зі стипендії та й по тому… Я ж не можу поскаржитися на неї, бо не мав з нею ніяких стосунків.

Отже, зрештою, про справу. Я спізнився того разу й проґавив кульмінацію події. Але мені детально про все розповів старий Шамович. Він приповзав раніше всіх, попри свою серцеву задуху. Потім він і старостою був нашої студії, коли цей будинок на площі зламали й ми малювали в одній із кімнат Худфонду на подвір’ї зруйнованого Михайлівського монастиря.

Як на диво, Т. Я. прийшла раніше, навіть раніше