Зелений Змій, або Алкогольні спогади - Джек Лондон
Становище було безнадійне. Я заставив годинника, велосипеда та макінтош, яким так пишався мій батько і якого залишив мені у спадщину. Єдина моя спадщина за все життя! Цей макінтош коштував п’ятнадцять доларів, але лихвар дав мені за нього тільки два долари. Якось один товариш мого юнацького життя в порту приніс до мене загорнене у часопис убрання. Він не міг дати вичерпних пояснень, звідки він здобув його, та я й не вимагав пояснень, бо хотів узяти це вбрання. Ні, зовсім не на те, щоб носити. Я дав йому купу старого одягу, який вже не можна було заставити, й тому він не мав вартості для мене. Товариш продав цей одяг за кілька доларів, тоді як я заставив костюм у свого лихваря за п’ять доларів. Цей костюм ще й досі у нього, бо я не мав наміру його викупити.
Але роботи я не міг знайти, хоч і мав певну вартість на ринку праці. Мені було двадцять два роки, важив я сто шістдесят п’ять фунтів без одежі, і кожний фунт був працездатний. У мене зникли останні сліди цинги, бо я лікувався сирою картоплею. Я вилазив усі шпарки, шукаючи праці. Хотів стати за натурника у студії, але забагато було гарної статури безробітних хлопців. Кидався я на оповістки старих інвалідів, яким потрібні були компаньйони. Трохи не зробився агентом з продажу швацьких машинок, на відсотках, без платні. Та біднота не купувала машин у скрутні часи, отже, я змушений був облишити цю справу.
Звичайно, треба згадати, що разом із цими легковажними посадами, я спробував знайти роботу вантажника та портового чорнороба. Але надходила зима, і всі надлишки робітничої армії скупчувалися у містах. А я безтурботно тинявся по світах та в царстві розуму, не був членом жодної професійної спілки.
Шукав і випадкової роботи. Працював і цілий день, і пів дня, робив усе, що тільки траплялося. Косив траву по садках, лагодив паркани, знімав килими, вибивав їх та знову складав. Далі спробував піти на поштову службу і найліпше за всіх склав службовий іспит. Та, на жаль, і тут не було вакансії, я мусив зачекати. А поки чекав на цю посаду та шукав випадкової праці, спробував заробити десять доларів у часопису. Списавши подорож, яку я зробив у човні Юконом за водою, проїхавши дев’ятнадцять тисяч миль за дев’ятнадцять день. Я не знав найпростіших правил, як треба писати для часопису, але був певний, що дістану десять доларів за свою статтю.
Та не дістав їх. Перший часопис Сан-Франциско, куди я послав її поштою, так і не повідомив, що він одержав статтю, хоч і тримав її у себе. І що довше він її тримав, то певніший ставав я, що статтю схвалено до друку.
Дивна річ. Дехто народжується щасливим, декому щастя само лізе в руки. Мене ж важкою ломакою гнало до щастя гірке лихо. Я давно вже відмовився від думки стати письменником. Єдиним наміром, коли я писав статтю, було заробити десять доларів. То була межа моїх прагнень. Ті гроші допомогли б мені протриматись, поки я дістану сталу посаду. Якби тоді звільнилася вакансія в поштовій конторі, я обома руками вхопився б за неї.
Та вакансії не було, не було й постійної праці. Я витрачав час на випадкову роботу або писав оповідання для «Порадника Юнака» на двадцять одну тисячу слів. Скінчив і надрукував його за сім днів. І саме тому, я гадаю, мені його повернули.
Поки оповідання ходило туди й назад, я написав ще кілька маленьких оповідань. Я продав одне з них за п’ять доларів у «Місячник сухопуття». Другий журнал заплатив мені сорок доларів за «Чорного кота». «Місячник сухопуття» пропонував мені по сім із половиною доларів за кожне оповідання, з умовою виплачувати гроші, коли надрукують. Я викупив від лихваря велосипеда, годинника та батьків макінтош і взяв на прокат друкарську машинку. Заплатив борги по крамничках, де я мав невеличкий кредит. Пригадую крамаря-португальця, який ніколи не дозволяв мені кредитуватися більше як на чотири долари. Інший крамар, Гопкінз, давав мені кредит до п’яти доларів.
Саме тоді прийшло мені з поштової контори повідомлення йти на посаду. Я опинився в скрутному становищі. Шістдесят п’ять доларів регулярного заробітку щомісяця були величезною спокусою. Я не міг зважитися, що мені робити. І ніколи я не подарую цього начальнику Оклендської поштової контори. Я пішов до нього, щоб поговорити з ним, як людина з людиною. Щиро з’ясував йому справу. Виходить так, ніби я можу писати. Становище добре, але не певне. Тепер, якби він віддав мою чергу іншому, що за мною, а мене покликав тоді, як відкриється друга вакансія.
Він урвав мене:
— Виходить, ви не хочете посади?
— Ні, я хочу, — заперечив я. — Але якби ви проминули мене цього разу...
— Якщо ви хочете посади, то беріть її тепер, — відказав він суворо.
На щастя, брутальність та жорстокість цього чоловіка розгнівали мене.
— Добре, — сказав я. — Тоді я не хочу...
XXVI
Спаливши за собою кораблі, я весь поринув у писання. Боюсь, що мені завжди бракувало почуття міри. І день, і ніч, я писав, друкував, студіював граматику та літературу в усіх її формах, а також знайомився з життям славетних письменників, щоб дізнатися, як саме вони осягли успіху. П’ять годин із двадцяти чотирьох я віддавав на сон, а дев’ятнадцять годин працював. Електрика горіла у мене до другої і до третьої години ночі, що дало привід сусідці зробити висновок, що на нього спромігся б Шерлок Голмс. Ніколи не бачивши мене вдень, вона вирішила, що я картяр і що лампу на вікні мені ставить мати, щоб її блудяга-син знайшов дорогу додому.
Найгірші для письменників-початківців оті довгі перерви, коли не маєш ні одного чека від видавця, а все, що можна заставити, вже заставлено. Я з успіхом носив свій літній костюм усю зиму та наступне літо, що відзначилося надзвичайно довгим «сухим періодом», коли читачі виїздять на дачі, а рукописи лежать у конторах видавництв, поки не мине дачний сезон.
Мені було дуже важко ще тому, що я не мав з ким порадитись. Я не знав ні єдиної душі, хто писав би, або принаймні хоч робив спроби писати. Навіть не знав ні одного репортера. Потім, щоб мати успіх як письменнику треба було, — як я побачив, — забути все те, чому мене вчили учителі та професори літератури у вищій школі та в університеті. Якийсь час я просто лютував, але тепер розумію. Коли вони не могли знати у 1895 та 1896 роках вимог, які тоді ставилися до літератури, то як вони могли знати, які до неї будуть вимоги у 1899 році. Вони знали минуле й жили минулим, а американські видавці вимагали сучасного. І за це сучасне вони давали такі гроші, що вчителі та професори літератури позалишали б свої
