Зелений Змій, або Алкогольні спогади - Джек Лондон

Юнацьке кохання залишилося десь позаду, а разом з ним Гейді та Луїс Шатек і наші надвечірні прогулянки. Я не мав на це часу. Я вступив до гуртка Генрі Клея, й мене запрошували до себе дехто з його членів. Буваючи в них, я зустрічав там гарних дівчат, уже в довгих спідницях. Я розважався, буваючи на зборах, де ми вели дискусії про поезію, мистецтво та всякі деталі граматики. Я вступив до місцевої соціалістичної організації, й ми студіювали політичну економію та філософію політики. Я дістав кілька абонементних карток у міській книгозбірні і дуже багато читав.

Півтора роки я не доторкався до чарки; ні разу вона мені й на думку не спала. Не мав часу та не мав і потреби в хмільному. Поміж працею воротаря, наукою та невинною розвагою — грою в шахи — я не мав і хвилинки вільної. Я винайшов новий світ і так прагнув пізнати його, що старий світ Зеленого Змія зовсім не вабив мене.

Але якось я пішов до салуну. Пішов до Джоні Гейнгольда в «Останню Пригоду» і позичив у нього грошей. Тут була нова спокуса Зеленого Змія. Власники салунів, як відомо, хороші хлопці. Пересічно вони щедріші від так званих ділових людей. Коли мені треба було десять доларів, і я не мав де взяти їх, то удався до Джоні Гейнгольда. Кілька років минуло, як я востаннє до нього завітав та витратив кілька центів біля шинквасу. Прийшовши позичати гроші, я не купив нічого хмільного. І Джоні Гейнгольд позичив мені десять доларів без ніякого забезпечення та не взявши відсотків.

І не раз, здобуваючи освіту, я ходив до Джоні Гейнгольда позичати гроші. Вступаючи до університету, я позичив у нього сорок доларів без відсотків, без забезпечення, не купивши нічого випити. Але коли мені через кілька років повелося добре, я не раз звертав із дороги та робив загак, щоб зайти до Джоні Гейнгольда витратити у нього скількись грошей, — ніби відсоток за його колишню позику: так бо годилося, такий був звичай. Джоні Гейнгольд не вимагав та й не чекав цього. Але, як я вже казав, я робив так згідно зі звичаями, які засвоїв собі разом з іншою наукою Зеленого Змія. В лиху годину, коли людині нікуди звернутися, коли вона не має ніякої цінної речі, щоб дати в заставу жорстокосердому лихвареві — хай іде до знайомого шинкаря. Вдячність властива людям. Коли людина, якій допомогли, знову має гроші, можна сподіватися, що частина їх буде витрачена в салуні, власник якого їй допоміг.

Я згадую початок моєї письменницької кар’єри, коли маленькі суми грошей, що я заробляв по журналах, надходили до мене з якоюсь трагічною нерегулярністю. Тоді я ледве перебивався з родиною, що все більшала — дружина, діти, мати, небіж та моя Мамі Джені зі своїм старим чоловіком (для них настали скрутні часи). Було лише два місця, де я міг позичити гроші: перукарня та салун. Перукар брав з мене п’ять відсотків у місяць, і відсотки треба було платити за місяць вперед. Отож, коли я позичав у нього сто доларів, він давав мені тільки дев’яносто п’ять, а п’ять доларів утримував як відсоток за перший місяць. На другий місяць я знов платив йому п’ять доларів і так доти, поки я не оповістив страйку своїм видавцям та не розплутався з боргами.

Друге місце, куди я міг звернутися у скруті, був салун. Господаря цього салуну я знав в обличчя років зо два. Я ніколи не витрачав грошей у його салуні — навіть, коли позичав їх у нього. Але скільки разів я у нього не просив, ні разу він мені не одмовив. Поки я став заможним, він, на жаль, виїхав до іншого міста. І по сей день я шкодую, що виїхав. За тим кодексом, який я знаю, єдине, що треба зробити і що я зробив би, якби знав, де він тепер, це зайти при нагоді до нього в салун та витратити там кілька доларів у подяку за ту допомогу, що він мені колись надав.

Я не складаю похвали шинкарям. Ні, я це пишу, щоб віддати належне потузі Зеленого Змія та вказати ще на один із незчисленних засобів, якими він обплутує людину й прив’язує до себе, аж кінець кінцем вона бачить, що не може вже обійтись без нього.

Та вернімося до мого оповідання.

Забувши про всякі пригоди та з вухами влізши у науку, я кожну мить був занятий і жив, цілком забувши про існування Зеленого Змія. Ніхто з мого оточення не пив. Якби хтось пив і запропонував мені, — звичайно, я випив би з ним. Але було так, що коли я мав вільні хвилини, то гаяв їх, граючи в шахи, або гуляючи з гарними дівчатами-студентками, чи то їздячи велосипедом, коли щастило викупити його у лихваря.

Весь час звертаю увагу на те, що у мене не було ані найменшого бажання пити, дарма, що довгу та сувору науку відбув я у Зеленого Змія. Пройшовши ціле життя, я вернувся назад, щоб захоплюватися аркадською простотою студентського юнацтва. Я знайшов також шлях у царство розуму і сп’яняв себе інтелектуально. (Та леле! Згодом я довідався, що після інтелектуальної сп’янілості теж настає похмілля!)

ХХІІ

Три роки потрібно було на закінчення вищої школи. Мене брала нетерплячка. Коли так довго вчитись, то мені забракне коштів. А я ж прагнув вступити до державного університету. Пробувши рік у вищій школі, я наважився скоротити термін науки. Позичив грошей і заплатив за вступ до старшого класу «загальних підготовчих курсів» або академії. Склав умову, що за чотири місяці мене підготують впрост до вступу в університет. Так я міг заощадити два роки.

І як же я вчився! Дворічний курс я мав засвоїти за третину року. Я працював п’ять тижнів і до того набив собі голову всякими квадратовими рівняннями та хімічними формулами, що вони мені вухами вилазили. А тоді директор академії покликав мене до себе. Йому було дуже шкода, але він примушений повернути мені назад мої гроші й попросити залишити його школу. Справа зовсім не в моєму навчанні. Я добре вчився, і якби він підготував мене до університету, то він певний, що я там учився б добре. Лихо в тому, що про мене дуже багато балакають. Як! За два місяці пройти курс навчання двох років! Це ж буде скандал, а університети почали ставити великі вимоги до учнів з підготовчих шкіл. Йому не хотілось би, щоб про нього багато балакали, а тому мені ліпше піти по-доброму.

І я пішов. Повернувши назад позичені гроші і зціпивши зуби, почав учитись сам. До вступних іспитів до університету лишалося ще три місяці. Без лабораторій, без учителів, сидячи в своїй кімнаті, я намагався убгати в голову за три місяці дворічний курс науки та повторювати те, що пройшов у минулому році.

Я вчився по дев’ятнадцять годин на добу. Три місяці держався я такого розпорядку, порушивши його лише кілька разів. Тіло моє ослабло, знесилився й розум, та я тримався. Очі